З історії музейного експоната

ДАРУМА

Виконавиця новорічних бажань Дарума.  Відомий саме червоний Дарума.  Дарума – лялька, що зображає божество буддійського пантеону. У іграшки відсутні руки і ноги і це пояснюється  тим, що колись індійський священик Бодхідхарма ( у японській вимові «Бодай Дарума», або « Дарума») провів 9 років в нерухомій медитації в печері. В результаті у нього відмовили руки і ноги. За формою Дарума нагадує  ляльку-неваляшку. У новорічні дні кожна родина в Японії прагне “заволодіти” зробленою з дерева або пап’є-маше фігуркою божества. Він стає «ангелом охоронцем» людині або сім`ї , що дала йому притулок. У його порожній очниці промальовується фарбою одна зіниця. При цьому загадується бажання. У нагороду за «прозріння» Дарума намагатиметься  виконати прохання, знаючи, що в разі успіху йому «відкриють» і друге око, а якщо побажання не здійсниться, то через рік він буде кинутий в новорічне багаття.  У японській іграшці Дарума перетворився в тип неваляшки і став символом стійкості і витривалості. Склалася навіть приказка: «Сім разів впасти і вісім піднятися, як Дарума». Крім того, ця іграшка втілює, також, вдачу та добробут.

«Скарб» старого будинка

Людмила Шуйська

старший науковий співробітник

В Уманському краєзнавчому музеї зберігаються та експонуються цікаві речі, знайдені в одному із житлових будинків по вул. Успенській. Це цілий скарб, який був схований більше 100 років тому родиною Суків. Глава сім’ї, Іван Осипович Сук, підданий Австро-Угорщини, чех за національністю, багато років проживав в м.Умані, і в 1909 році одержав російське підданство. Він мав в Умані власний будинок, де мешкав з двома дітьми і дружиною. Будинок знаходився на одній з найстаріших вулиць міста – Дворянській. Вона була добре впорядкованою, збруківкою, кам’яними та цегельними будинками, освітлювалась гасовими ліхтарями. Там проживали аристократичні, заможні городяни. Чоловік займався підприємницькою діяльністю, зокрема орендував 805 десятин землі в селі Косенівка та вирощував зерно для продажу.

10 грудня 1918 року, коли до Умані підійшли більшовики, сім’я евакуювалася разом із відступаючими німецькими військами. Маючи надію невдовзі повернутися, родина залишила в своєму будинку частину речей до «кращого» часу.

Буремні події початку ХХ ст. і Другої світової війни залишили неушкодженим садибу по вулиці Дворянській, 10. Але власники садиби так і не повернулися. Їхні речі неушкодженими зберіглися у схованці.

Новий власник будинку улітку 2009 р. під час ремонтних робіт під  дерев’яними сходами знайшов «скарб» родини Івана Сука, і  частину знайдених речей передав до Уманського краєзнавчого музею.

Зі знайдених речей унікальною є біла шовкова сукня (мабуть, господині дому). Сукня прикрашена нашивками, оздоблена намистом та має шлейф.

Серед інших речей – пристрої для фотографування. Фотоапарат у шкатулці і скляні фотопластинки (замість плівки) до нього.  Є також  апарат для проектування рухомих зображень – «чарівний ліхтарик», у якому замість ліхтаря ставилася свічка або спиртівка, а прокрутка кадрів здійснювалась вручну. Унікальним є й стереоскоп, який перетворював звичайні фото в об’ємні.

Серед дитячих іграшок особливо вражає кухонний набір: іграшкова плита з дверцятами, що відкриваються, на ній сковорідка, чайник та каструля. Поряд з іграшковим посудом  було знайдено фото маленької дівчинки. Дитячі забавки представлені також групою мотрійок, носорогом, дерев’яною скарбничкою, яка замикається. Є тут і олівці, фарби, доміно, письмове приладдя (чорнильниця з фігурним зайцем та пером).

Серед речей домашнього вжитку є пристрій для вирівнювання надкладних манжетів фірми Wringer, мило в мильниці, гасова лампа, різні графини та пляшки (одна з вином), кухлі, лійка-поливальниця, банки (одна пуста, одна з варенням), два чайнички для заварювання, одна тарілка, чай, ніж, мірний стаканчик, сокодавилка, гуталін, ліки, приватні листи, журнали для   та інші предмети, призначення яких не зовсім зрозумілі сучасникам.

Всі ці речі викликають великий інтерес у відвідувачів, тому не раз експонувалися на виставках. Ось і зараз в одному із залів музею, на виставці «Історія чаювання» експонуються такі речі зі скарбу, як діюча іграшкова модель плити з посудом та чайниками;  чай, зібраний більше 100 років тому. Прикрасою експозиції є бальна шовкова сукня, яка має прикраси, шлейф. Вона може розказати про витонченість статури своєї господині і передати моду Європи  початку ХХ століття. А відвідувачі музею можуть уявити  побутове життя уманчан минулих поколінь.

Золототканий “слуцький пояс”

другої половини ХVІІІ ст.

Людмила Терлецька

Такі пояси — жовтий з коричневим, виткані з тонких шовкових, золотих та срібних ниток — у XVIII ст. носили польські, українські та білоруські шляхтичі.

Дорогоцінні пояси були важливою соціальною ознакою і користувались великою популярністю серед шляхти. До появи слуцького пояса популярними були турецькі та перські. Мануфактура з виробництва шовкових поясів за східними зразками була заснована князем Михайлом Казимиром Радзивіллом у Несвіжі, за кілька років мануфактура була перенесена до Слуцька.

Білоруські майстри творчо переробили та збагатили наробки перських майстрів. У східні орнаменти перепліталися з білоруськими рослинними орнаментами. Бахрома на кінцях пояса також є даниною білоруським традиційним поясам.

Високий рівень майстрів слуцької мануфактури дозволяв виготовляти двосторонні чотирилицьові пояси, що давало можливість використовувати один і той же пояс у різних випадках життя — від святкового до траурного вбрання. Пояс міг сягати завдовжки 4,5 м, завширшки 50 см.

Найбільше цінили чотиристоронні слуцькі пояси. Кожна була розділена на дві частини. Пояс складали вдвоє. Білим боком його носили на весілля, червоним — у гості, сірим чи зеленим — на офіційні прийоми та повсякдень, а чорним — на похорон.

На кожному майстри робили напис латиною Me fecit Slucicae — “Мене зробили у Слуцьку”.

На слуцькому поясі в Уманському краєзнавчому музеї виткані слова  з одного боку «ВЪ ГРДҌ СЛУЦКҌ», а з іншої – «/ЕО, МАЖАРСКІ» – ім’я майстра.

Одна персіярня, як називали ткацьку майстерню, на рік виготовляла понад 200 поясів. Коштував один приблизно як річний оклад армійського офіцера — до 1000 злотих. В Україні слуцькі пояси носили магнати, шляхтичі, козацька старшина й навіть заможні міщани.

Незважаючи на високу вартість, слуцькі пояси дуже швидко витіснили турецьку та перську продукцію спочатку з ринку Речі Посполитої, а потім і з інших європейських країн. В Україні слуцькі пояси виготовлялись на мануфактурах у СтаніславіМеджибожіКорці.

У другій половині XIX ст. слуцькі пояси стали предметом колекціонування і розійшлись по приватних колекціях та музеях світу.

Слуцький пояс, що в Уманському краєзнавчому музеї, був переданий на зберігання до музею жителькою м. Києва у 1967 р.

Стиль як артефакт

Ірина Бабій

Слово «стиль» походить від латинського слова, що в перекладі означає «паличка для письма», тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму й середньовіччя.

Призначався головним чином для нанесення знаків на навощену дощечку. На другому кінці стиля було гладке потовщення, що грало роль стиральної гумки.

Стиль могли використовувати для вирізування або продряпування знаків і на інших матеріалах — дереві, корі, бересті, глині. Знайдені на розкопках давньоруські стилі більш відомі як «писала». Паличка була з дерева або кістки. Писало було дуже схоже на римський стилус.

Стилі використовували багато народів Стародавнього Світу. Загостреними очеретяними паличками писали у Межиріччі на глиняних табличках, у Давній Греції і Стародавньому Римі писали на воскових дощечках. Продовжували вживати стиль і у  Середньовіччі.

Надалі слово «стиль» стало вживатися у переносному сенсі — для позначення манери висловлення думок, особливості побудови твору. Відомо, що Цицерон вживав його в цьому сенсі вже у І ст. до н. е., а поет Горацій радив частіше «перевертати стиль» (stylum vertere), тобто стирати написане, переписувати наново. Згодом термін перейшов з літератури й поезії на інші види мистецтва.

В Уманському краєзнавчому музеї  зберігається стиль (писало) часів Черняхівської культури.

Артефакт у вигляді круглої кістяної палички з двома загостреними кінцями, довжиною 10 см, діаметром 6 см. Ручна робота, з добре відшліфованою поверхнею. Знахідка була випадковою: у с.Антонівка, Уманського району,  під час копання ями на садибі Загоруйка О.Є., на глибині 50 см.

Схожий зі стилем прилад використовують для введення даних у цифрові пристрої з сенсорним екраном (комп’ютери, смартфони, навігатори). Він відомий як «стилус» (від лат. stylus через англійське посередництво).

Килим (1810 р.)

Вікторія Пламадяла

Ткацтво є однією з найважливіших складових національної культури українців.  Ткацтво належить до найпоширеніших видів ремесла і народного мистецтва й поширене по всій етнічній території. Традиційною, найбільш важливою і поширеною галуззю народного ткацтва в Україні є килимарство. Килими  служили для утеплення і прикрашення житла, використовувались в обрядах та ритуалах,  виготовляли їх на продаж.

Сировиною для виготовлення килимів була вовна, льон та коноплі. По всій території України побутували великі килими та вузькі й довгі килимові доріжки. Але практично всі українські килими є двосторонніми.

На півдні Східного Поділля в оселях традиційно стоїть лава, а над лавою по всій хаті йшла верета або залавник  – це такий  килим висотою 0,75 см або 1,5 метра і довжиною  6-10 метрів. Вони оперезували повністю всю будівлю. По-перше, це прикраса, велична і гарна і обереговий символ – «від А до Я» замкнене коло.  Килими робили із вовни та коноплі, які потрібно було виростити і зробити нитки. Згодом з’явилися фабричні нитки, барвники і самі вироби.

На Поділлі здавна ткали безворсові килими двох видів – з рослинним і геометричним візерунком, а самі вироби були важливим елементом інтер’єру  подолян. Особливо цінними вважалися килими вазонного типу.

Орнаментально композиції на подільських килимах побудовані на комбінаціях квадрата чи прямокутника, ромба, хрестоподібних елементів, ламаних ліній, трикутника та інших геометричних фігур.

Килим, який представлено в експозиції музею, передала жителька міста Умань Буча Софія Север’янівна в 1964 році. Ткала килим її прабабка ще за часів кріпацтва, коли  проживала в селищі Шабельні Дашівського району на Віниччині. Килим передавався по спадковості жінкам родини. Низька популярність цього мистецтва пов’язана із складним процесом виготовлення тому, наразі мало хто готовий ткати один  такий килим півроку.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *