Категорії
Без категорії Публікації працівників

МЕБЛІ МАВРИТАНСЬКОГО СТИЛЮ з Уманського краєзнавчого музею

ЧАСТИНА ДРУГА

Сергій Кравцов

науковий співробітник

Продовжуючи розмову про меблі «мавританського стилю», слід відразу зазначити, що, з  розглядом цієї теми, все більше  виникає інших питань, які заглиблюють нас як до часів минулих століть, так і до подій сьогодення. Чому? Річ у тім, що мебельний гарнітур, який експонується в Уманському краєзнавчому музеї, це не просто серійний варіант виробника гарних східних меблів на продажу. В даному випадку ми маємо можливість побачити свого роду оригінальність твору. Маємо справу саме з самим справжнім твором мистецтва та ще і школою у творчому, стильовому напрямку діяльності.

Події, що відбулися в 2020 році, змушують нас змінити повністю  нашу уяву і наші погляди на деякі експонати музею і дати можливість більш детально ознайомитися з ними світовій спільноті. А щоб краще зрозуміти про що саме йде розмова процитую повідомлення, які в лютому 2020 року опублікували  деякі засоби масової інформації країн світу: «Міністерство культури Саудівської Аравії провело п’ятиденний семінар і нараду, з метою включення арабської каліграфії  до списку ЮНЕСКО.

Шістнадцять арабських країн взяли участь у зустрічі, що проводиться в партнерстві з ALESCO (Організацією Ліги арабських держав з питань освіти, культури і науки). На зустрічі було прийнято рішення, що номінація «арабська каліграфія» буде представлена ЮНЕСКО в березні.


ЮНЕСКО – Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization). Міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй, яка при співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвитку національної культури, охороні пам’яток культури тощо.

Кілька видів каліграфічних практик вже внесені у списки ЮНЕСКО. Наприклад, китайська каліграфія була включена в список у 2009 році, монгольська – в 2013 році, а вірменська – в минулому році.

Хаттан Бін Мунір Бін Саммай, генеральний секретар Національної комісії Саудівської Аравії з освіти, культури та науки, заявив, що арабська каліграфія є одним з найбагатших аспектів арабської та ісламської культурної ідентичності, має багатющу історію і в недалекому майбутньому повинна зайняти почесне місце в списку».

Метою публікації якраз і є ознайомлення широкого кола фахівців у цьому питанні з подальшим залученням бажаючих, в тому числі і представників мусульманської громади нашої країни, якій про існування такого експонату та знаходження його в Уманському краєзнавчому музеї майже нічого невідомо. А в майбутньому, спільними зусиллями,  розпочати  пошук  як школи виробництва, що існувала в минулому, так і їх майстрів, а ще вияснити, по можливості, місце походження, країну, територію  і яким чином ці речі з’явилися в Україні та на території Уманщини.  


Фрагмент арабески  на мебельному гарнітурі у «мавританському стилі» в експозиції Уманського краєзнавчого музею. Фото Сергія Кравцова.

Порівнюючи уманські меблі мавританського стилю з подібними, створеними майстрами у минулому, слід відразу зазначити, що цей експонат Уманського краєзнавчого музею є унікальним навіть з точки зору його сьогоднішнього дослідження.  І на що хочеться звернути увагу?

Насамперед, ще раз уважно розглянувши гарнітур, вдалося знайти досить цікаві деталі. На одній із його частин виявлено майже замаскований, невеличкий, малопомітний зовні, надпис рукою – «1923».  Я не хочу поки-що говорити про свого роду сенсаційність, але, ймовірно, що цей надпис було зроблено особисто засновником та першим директором «Соціально-історичного музею Уманщини»(нині Уманський краєзнавчий музей) Петром Петровичем Курінним, який він очолював з 1921 року і про нього вже згадувалось в першій частині даної статті. Шукаючи відповіді на одне питання, чисто випадково, виявлено зразок  почерку. Тим паче, що майже через століття П.П.Курінний ніби надсилає нам повідомлення з минулого – дивіться цей експонат потрапив до музею у 1923 році!  Чи справді почерк належить Петру Петровичу Курінному можуть сказати тільки фахівці після проведення дослідження та порівняльної експертизи. Але сам факт виявлення дати на меблях, написаної рукою колишніми співробітниками музею, заслуговує увагу з боку дослідників.

Фрагмент арабески  на мебельному гарнітурі у «мавританському стилі» в експозиції Уманського краєзнавчого музею. На одній із його частин знайдено надпис – «1923» , який може належати особисто Петру Петровичу Курінному. Фото Сергія Кравцова.

А це, як ви розумієте, не просто знахідка, це вже вагоме доповнення не тільки до історії  музею, краю, але і часточка історії України в контексті всесвітньої  історії в цілому! Яка, разом з тим, ставить інші питання на які слід в подальшому шукати відповіді.

Крім вищезазначеного, виявлено ще ряд цікавих деталей на які також слід звернути увагу і які також будуть розглянуті у статті!

Фрагмент арабески  на мебельному гарнітурі у «мавританському стилі» в експозиції Уманського краєзнавчого музею. Фото Сергія Кравцова.

Професійна різнобарвність, спеціальна термінологія, якою користуються сьогодні науковці, а в минулому ще і ті, хто започатковував такі школи майстерності і ремесла, підштовхують нас як до подальших пошуків, так і до більш ґрунтовного аналізу періодів утворення, становлення та поширення мавританського стилю!

Арабський халіфат, 750 рік. Різними кольорами позначені володіння мусульман на момент смерті Мохаммеда, завоювання перших трьох халіфів та завоювання Омейядів.( Map of the Umayyad Caliphate — in 750 CE. William R. Shepherd – “The Califate in 750.” From The Historical Atlas by William R. Shepherd (12 June 1871 – 7 June 1934), 1926. taken from http://www.lib.utexas.edu/maps/historical/history_middle_east.html — (293K) Courtesy of The General Libraries, The University of Texas at Austin).

Поширення мавританського стилю безперечно пов’язують з арабо-мусульманською культурою, або її ще називають «арабською культурою», що склалася в 7-10 століттях в ході взаємодії арабів із завойованими ними народів Близького і Середнього Сходу, Африки і Південно-Західної Європи, які входили до складу Халіфату. Як підкреслюють дослідники, спільною зовнішньою ознакою всіх цих культур була арабська мова.

Фрагменти арабески на Мавзолеї-святині мусульман Шах-Черах. Одна із пам’яток міста Шираз в Ірані. Збудована в XIV столітті.

 Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу — греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмійців  – узбеків і туркмен, таджиків, азербайджанців, берберів, андалусців, на півдні Іспанії, та інших. Араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.

Фрагменти арабески на Медресе Мохаммеда Амін-хана – однієї з головних визначних пам’яток, що розташована в історичному районі міста Хіви, в Узбекистані. Вважається однією з найбільших медресе в Середній Азії. Як свідчать легенди, при будівництві цитаделі використовувалася глина з тих самих місць, звідки брав її пророк Мохаммед під час будівництва Медини.

Розповсюдженню в світі мавританського стилю сприяли і торговці Генуезької та Венеціанської  республік, які ще і вели між собою справжню боротьбу за сфери впливу. Зокрема, Венеція довгий час вела запеклу боротьбу з своїми конкурентами, так як Генуя намагалась проникнути і до східної половини Середземномор’я, до сфери впливу Венеції. Генуя підтримувала проти Венеції Візантію і чимало сприяла падінню Латинської імперії, створеної хрестоносцями за участю венеціанців.

Венеція, італійська морська республіка, існувала у  751—1797 роках. Розташовувалася в північно-східній частині території сучасної Італії, мала колонії на території держав в Адріатиці, басейнах Егейського, Мармурового і Чорного морів. Португалець Васко да Гама відкрив 1498 року морський шлях до Ост-Індії, і Венеція з часом втратила вигоди ост-індійської торгівлі.

Різновид безпосередньо саме тої відомої , початкової «мавританської арабески». Illustration from Brockhaus and Efron Encyclopedic Dictionary (1890—1907).

За час османо-венеціанських війн Османська імперія заволоділа  Константинополем і поступово відняла у венеціанців володіння, що належали їм в Архіпелазі і Мореї, так само як і в Негропонті. І хоча назва Негропонте залишалася актуальною в європейських мовах ще до XIX століття, самі турки називали місто та острів Ерібос або Арібоз за протокою Евріпос.

Генуя, італійська морська республіка, існувала у 1005—1797 роках. Мала численні володіння на Чорноморському узбережжі, де їй належали в Криму міста Кафа, Балаклава, Судак.

Генуезька республіка ліквідована в ході Наполеонівського походу до Італії, згодом перетворена на Лігурійську республіку, сателіта Франції.

Ці дві республіки мали свої інтереси і на території сьогоднішньої України, в тому числі і на території історичної Уманщини.

Карта , що показує основні торгові шляхи пізньої середньовічної Європи. Чорні лінії показують маршрути Ганзейського союзу, сині – Венеціанські, а червоні – Генуезькі маршрути. Фіолетові лінії – це маршрути, якими користуються як венеціанці, так і генуезці. Сухопутні та річкові шляхи пунктиром. (Author     Lampman.  File:Late Medieval Trade Routes.jpg).

На карті добре видно, що морські шляхи купців ведуть до колишніх міст-фортець Аккермана (сьогодні – Білгород-Дністровський) та Кафи (сьогодні – Феодосія).

Ще у 1266 році генуезькі купці виторгували у татарського хана Оран-Тімура руїни Кафи (Феодосії). Саме з цього часу почався генуезький період в історії міста.

Місто ж Аккерман, сьогоднішній  Білгород-Дністровський,  у XIII столітті  генуезці називали Монкастро. Але у 1484 році  фортецю захопила Османська імперія і  назву міста змінили на Аккерман, що в перекладі значило «Білий камінь».

Шляхи від морських міст, як видно на карті, суходолом проходили і по території сучасної України. В тому числі через територію історичної Уманщини або по території, яка безпосередньо з нею межує, а далі до Києва і до Львова, що сприяло розвитку не тільки торгівлі, але і сприяло  збагаченню та обміну інформаційними новинами обох сторін, в тому числі надихало на пізнання раніше невідомого, розвиток і збагачення культури і мистецтва.

До цього слід також обов’язково добавити, що вже на самому початку 17 століття українські козаки активізували свою як військову, морську, так і дипломатичну діяльність про що свідчать історичні перекази.

Саме у цей час урядник та військовий діяч Речі Посполитої Валентій-Олександр Калиновський отримав від короля  Сигізмунда III Вази незаселене місце де почав будувати замок Умань площею 1000 квадратних кілометрів, право збирати подимне у Брацлавському воєводстві.

В. А. Калиновський сприяв заснуванню нових поселень, утримував власне військо. Неодноразово брав участь у військових походах.

У 1620 році, під час участі в поході і битві під  Цецорою, в якій приймав участь і його син Самуель Єжи Калиновський, загинув при переправі через річку Прут.

Фрагмент арабески  на мебельному гарнітурі у «мавританському стилі» в експозиції Уманського краєзнавчого музею. Фото Сергія Кравцова.

У ті часи майже всі великі походи на морі й суші очолював легендарний Петро Конашевич-Сагайдачний і його соратники. Особливу славу він здобув морськими походами, зокрема на Кафу 1616 року. За військовий талант і мужність козаки обирали Петра Сагайдачного гетьманом кілька разів.

Спрямовуючи козацтво на активну наступальну боротьбу, у якій найпершу роль відіграли чорноморські козацькі походи, Петро Конашевич-Сагайдачний домігся збільшення запорозької флотилії. Кількість чайок у ній досягала кількох сотень. Мета стратегії морських походів, розробленої Петром Сагайдачним, полягала у веденні бою на теренах ворога. Основним напрямком козацького наступу були береги Малої Азії. По здійсненні походів у далекі  краї, додому козаки поверталися не тільки із врятованими з полону побратимами, але привозили військові трофеї, дорогі ювелірні вироби, прикраси, майстерно і вишукано зроблені майстрами різноманітні побутові коштовні речі, виготовлені в країнах Сходу.

У 1617—1618 роках запорожці уклали союзний договір із грузинським князем Мегрелії або Гурії про захист торговельних суден.

На початку березня 1618 року Петро Сагайдачний відправив посольство до перського шаха.

У квітні 1618 року у Варшаві посли Війська Запорозького загалом погодили план перського шаха Аббаса I Великого щодо переселення 10—12 тисяч козаків у чорноморський порт Яні, можливо при гирлі річки Трабзон.

Фрагмент арабески  на мебельному гарнітурі у «мавританському стилі» в експозиції Уманського краєзнавчого музею. Фото Сергія Кравцова.

7 квітня в столиці Речі Посполитої запорозькі посли на чолі з Дмитром Отрохимовичем підписали угоду з Олівером де Марконом – представником герцога Карла Ґонзаґа де Невера, який згодом став одним із засновників нового лицарського ордену під назвою Ліга християнської міліції. Згідно з цією угодою, Олівер де Маркон став повіреним запорожців у справі залучення їх до хрестового походу проти Османської імперії, що його намагався організувати герцог де Невер.

Запорозькі посли пообіцяли виставити на цю війну, разом зі своїми союзниками, 60-тисячне військо. До цієї ліги належали Папа Римський , на той час — Павло V, німецький імператор, королі Іспанії, Англії, Речі Посполитої та Франції. Участь у цих переговорах свідчила про воєнно-політичну вагу Війська Запорозького в тогочасній європейській політиці.

Фрагмент арабески  на мебельному гарнітурі у «мавританському стилі» в експозиції Уманського краєзнавчого музею. Фото Сергія Кравцова.

Дії козаків Війська Запорозького за часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного тільки підтверджує висновок про те, що його соратники володіли колосальними знаннями, як про країни Європи, так і про країни в акваторії Чорного моря, Кавказу, Близького Сходу, в тому числі Персії, могли вести з ними переговори, добре знали не тільки мови, але і культуру, релігійні звичаї, побут народів цих країн, що в подальшому їм ставало в пригоді не тільки для вдосконалення власне майстерності, не тільки для створення спільних військових союзів,  у майбутньому воно призвело до взаємозбагачення культур і мов, а в окремих випадках ще і до створення спільних родин.

Фрагмент арабески  на мебельному гарнітурі у «мавританському стилі» в експозиції Уманського краєзнавчого музею. Фото Сергія Кравцова.

В українській мові є багато слів східного походження, які і сьогодні ми вважаємо власне нашими, ось лише деякі з них – кавун, гарбуз, майдан, чабан, ган(д)жа(з перської – скарб, багатство), собака, парча, гуля, кава, турка, казан, ков(л)пак, шаровари, чай, чайник, бунчук, шатро, плов, колчан, отаман, рис, курінь, сагайдак, тютюн, шашлик, піала, лелека, мангал, баштан, килим і навіть дуже звичне для нас слово – хата. Згодом від цих багатьох слів поширились серед українських козаків  і прізвища, які з часом закріпилися та стали чисто українськими, вони існують  і сьогодні, наприклад – гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний; влітку 1648 року Іван  Ганжа(за деякими даними — татарин, а можливо і перс,  за походженням) був призначений уманським полковником; директор Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» та кіностудії «Мальва» Владислав Васильович Чабанюк; перший директор «Соціально-історичного музею Уманщини»(нині Уманський краєзнавчий музей) Петро Петрович Курінний та багато інших.

Слід також підкреслити, що текст, який розміщений в «арабесці», як правило, майстрами виконується дуже вишукано, закодовано і саме через це навіть для людини, що може читати арабське письмо та володіє однією з мов на такому письмі, зрозуміти його повністю не завжди так просто, як може здатися на перший погляд. Наприклад, на одному з фрагментів гарнітуру добре видно слово-ім’я «Мохаммед» і там же внизу можна побачити цифру «1001».

Фрагмент арабески  на мебельному гарнітурі у «мавританському стилі» в експозиції Уманського краєзнавчого музею. Фото Сергія Кравцова.

 Перше слово більше говорить про центральну фігуру в ісламі, вказує на святого і пророка, який започаткував релігію іслам, а вчені вважають Мохаммеда історичною особою, засновником перших громад мусульман, саме з його слів записано священну книгу Коран.

Цифра на гарнітурі може вказувати на всесвітньо відомі казки «Тисяча й одна ніч» – збірку оповідань, що зібрали за багато сторіч різні автори, перекладачі й учені багатьох країн. Ці збірки розповідей беруть своє коріння від народів стародавньої Аравії та Ємену, стародавньої Індії, Персії, стародавнього Єгипту, Межиріччя, Сирії, із середньовічних арабських народних історій. Вчені визначають дату походження збірки десь між 800—900 роками нашої ери. Найвідоміші історії зі збірки — «Чарівна лампа Аладдіна», «Алі Баба та сорок розбійників» і «Сіндбад мореплавець».

Титульна сторінка священної книги мусульман Коран,  вишукано і майстерно прикрашена візерунками арабески. Коран подаровано  музею Уманською міськрайонною спілкою ветеранів Афганістану.

Українською мовою перші переклади «Тисячі й однієї ночі» виконав Агатангел Кримський у1891 році. Окремі казки з арабської на українську мову перекладали Агатангел Кримський, Євген Микитенко, Ярема Полотнюк і Валерій Рибалкін. Активну роботу проводили у цьому напрямку також Юрій Кочубей та Роман Гамада.

Ще раз хочеться наголосити – метою даної статті є популяризація і ознайомлення більш широкого кола фахівців та дослідників , в тому числі і за межами держави, з експонатом, фрагментами арабески  мебельного гарнітуру  у «мавританському стилі» Уманського краєзнавчого музею для подальшого дослідження історії його походження, встановлення майстрів, коли і у якій країні гарнітур було створено.

ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *