(продовження)

1957 р. – повернулася в Україну.

Повернувшись із заслання, вона шукала в новому часі колишнього: колишніх вулиць, будинків, людей, пробувала познаходити й позв’язувати обірвані ниточки часу, відновлюючи його барвисте полотно.

В одному з листів до товариша раннього дитинства Юрка Корчака-Чепурківського вона зізнається: «Самотня я, запевне абсолютно. Так, як тільки може бути самітньою людина». І в той же час: «Мені доступна величезна кількість радощів, зовсім неіснуючих для більшості людей нормального типу — це радощі усвідомлення вороття усього, що було довгий час втрачене. Це нестерпний солодкий біль і радість — коли цвіте яблуня, співає соловейко, тече Дніпро…».

«Сторонні мало не обмацують, нюхають, коли бачать дату 30 років. Ех, була б я спекулянтка – ходовий товар!..

І знов це жахливе відчуття духовної свіжости, молодости, жадоби життя і свідомість, що все вже позаду. Такого шалу, збурення внутрішнього я за собою не пам’ятала десятки років». (М.Коцюбинська. Мої обрії)

Знову в Умані, після 30-ти років розлуки

1960-і рр. –  на громадських засадах працювала в Уманському краєзнавчому музеї: займалася впорядкуванням фондів і бібліотеки, створювала нову експозицію. Понад рік очолювала Уманське товариство охорони  пам’ятників історії і культури. За її ініціативою було реставровано костел в центрі Умані і в його приміщенні було відкрито картинну галерею.

Продовжує писати «Спогади» – роботу всього свого життя.

Вдома. Умань, поч. 1960-х років

Уманську картинну галерею було відкрито 10 березня 1974 року, задумане Надією Віталіївною ще 1962 року здійснилося, але ніхто з тих уманських можновладців, що відкривали картинну галерею, не обмовився й словом, що цій події треба б завдячити саме Надії Віталіївні, в першу чергу. (Н.Суровцова. Спогади. Нотатки з нотаток)

Продовжує писати «Спогади» – роботу всього свого життя.

В листі до Ольги Зведринь від 25.08.1963р. писала: „Я знову дещо написала, а попереднє віддала до державного історичного архіву. Все-таки воно не загине, чого й бажаю”.

 «Життя іде, зростають покоління, і може, придадуться ці часом кров’ю писані рядки про життя, пересякнуті від світанку до останніх днів глибокою вірою у світле майбутнє і певністю – ніщо не піде і не пішло марно». (М.Х.Коцюбинська. Мої обрії)

Двері затишного будиночка Надії Віталіївни були завжди відчинені для друзів-однодумців. Археологи, історики, лінгвісти, письменники, художники, архітектори і просто звичайні люди переступали поріг її оселі. Микола Бажан, Варвара Губенко, шістдесятники з Києва та Львова: Іван Світличний з дружиною, Надія Світлична, Леонід Плющ з дружиною, Леся Падун-Лук’янова, подовгу жила у Надії Віталіївни її добра подруга, також легендарна жінка, зв’язкова УПА Галина Дидик.

Галина Дидик і Надія Суровцова
Варвара Губенко, Леся Падун-Лук’янова, Надія Суровцова

«А життя – воно також відбирає час: треба пошити хоч яку сукню, треба випрати білизну, випрасувати щось, прочитати лекцію, побувати в бібліотеці, виступити на нараді, нагодувати кошеня і прилаштувати кудись – для цього дипломат, як в ООНі, треба послухати радіо або хоч би доповідь Катину про все, вкрасти піску, щоб посипати доріжку в палісадничку, написати листи своїм письменникам, почитати найпотрібніше – наукове і загальнолюдське, ну, боже мій, зрідка подумати про все, самій подумати, своїми думками…Олечко, як ніколи!» (Лист до Ольги Зведринь від 25.06.1967 р.)

В брежнєвські  часи Надія Віталіївна  знову потрапляє під пильне око КДБ. Наступили спроби ізолювати від оточення.

Умань, 1982 р.

«Багато хто із тих, які відсиділи (перебували в місцях позбавлення волі – Я.Л.) чи були заарештовані – внутрішньо зламалися, а Суровцова не зламалася. Цілина її душі залишалася незачепленою, тому вона й становила небезпеку, адже це притягувало молодь. Навіть її мовчазна незгода, те, що вона на мітингах і демонстраціях не кричала: «Слава КПРС!», – робило її об’єктом особливо небезпечним, який потребував особливого спостереження». (Л. М. Якименко. Боротьба з Дисиденством в УРСР та Надія Суровцова. Інтерв’ю з Б. Д. Чорномазом)

«Велика частка письмових спогадів Суровцової систематично потрапляє до пащі ненажерливого та недріманного дракона держбезпеки, бо наскоки на оселю літньої літераторки продовжуються до її смерті. Вилучають і потім стверджують, що «спалили, як ідейно шкідливе». Не дозволяють згадувати ні про зустрічі з Павлом Тичиною та його допомогу у справі її реабілітації, ні про Остапа Вишню й Леся Курбаса, ні про що й ні про кого. Ордер на обшук пред’являють справно.»  (Юрій Хорунжий. Зв’язкова поколінь. Спогади Лесі Падун-Лук’янової)

89 років земного життя подарувала доля цій жінці.

Коло Дверей свого будиночка.

«Усе таки як добре довго жити – ось і доживеш часом до чогось, на що аж ніяк не сподівалася десятків кілька тому». (М.Х.Коцюбинська. Мої обрії)

13.04.1985 р. – померла Н.В.Суровцова. Похована на міщанському кладовищі міста Умані.

 «Я жива, здорова і, як завжди, життєрадісна» — незмінний рефрен її листів.

Дмитро Калюжний і Надія Суровцова

Людмила Терлецька

Уманський краєзнавчий музей