Іван Гонта – відомий і невідомий герой «Коліївщини»

22 червня 1768 року Уманщина посіла особливе місце в українській національній історії – на Козацькій Раді в Умані українці проголосили відновлення Української держави по обидва боки Дніпра і обрали гетьманом України Максима Залізняка. Це ключова подія «Коліївщини» –  Національно-визвольної війни 1768 – 1769 рр. під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти. В епоху Середньовіччя українці боролися за незалежну державу понад 100 років – Національно-визвольна війна тривала із 1648 року.

Іншого провідника «Коліївщини» – Івана Гонту обрали головнокомандуючим українського війська.

У 1768 році українці не здобули Українську державу. На прохання польського уряду, російський уряд надіслав під Умань три регулярні російські армії, які в ніч проти 7 липня 1768 року розгромили військовий табір гайдамаків і захопили в полон Максима Залізняка, Івана Гонту та 1 тис. 954 повстанці. Вирок патріотам України був безжальний: 200 душ відправили на примусові роботи, 700 – стратили, в тому числі 200 уродженців Уманщини.  Доля понад 1 тис. гайдамаків невідома, в тому числі Максима Залізняка. За однією з версій, він загинув на засланні у Сибіру. 

Івана Гонту польський уряд покарав дуже жорстоко. Після 300 ударів різками і кількаденного сидіння під вартою у спеціально викопаній ямі, з Умані його відвезли у містечко Серби (нині село Гонтівка Чернівецького району Вінницької області). 10 діб катували, потім засудили до страти тривалістю 2 тижні. За свідченнями польського мемуариста Яна Дуклан Охотського, «Гонта вийшов на страту з лицем спокійним і веселим…Кат здер з нього пасмугу шкіри, кров бризнула, проте обличчя гайдамаки не здригнулося, кат здер нову пасмугу шкіри і тоді Гонта сказав: «От казали, що буде боляче, насправді нікришки не болить!»  Злякавшись, що така виняткова мужність одного з очільників «Коліївщини» викличе нову хвилю боротьби за незалежність України, кати відрубали Івану Гонті голову на третій день.

У народних думах, складених за його життя і після смерті, Іван Гонта постає борцем за волю рідної землі, лицарем і героєм. Нас цікавить біографія Івана Гонти, але через брак українських історичних джерел вона неповна. Неукраїнські історичні джерела навмисно перекручені ворогами української державності.  То що ж нам відомо про Івана Гонту?  Уродженець Уманщини, народився у селі Розсішки (нині Христинівського району Черкаської області), близько 1721 року, в родині селянина (ймовірно, нащадка козаків). Сучасники запам’ятали його як чоловіка кмітливого, освіченого і розумного. Окрім української, вільно розмовляв, читав і писав старослов’янською і польською мовами. Знав правила етикету. Був високого зросту, мав гучний голос, від шляхтичів – поляків відрізнявся характерною для воїнів-українців ознакою –  чубом – «оселедцем». Івана Гонту шанували як в українському середовищі, козаки і селяни, так і польська  шляхта. Він зробив успішну військову кар’єру – у 1755 році став сотником загону надвірної міліції Уманського ключа. Козацька сотня Івана Гонти мала особливий статус – підпорядковувалася лише військовому комісарові (губернаторові) Умані (водночас він очолював цивільну польську адміністрацію). Надвірні козаки Івана Гонти вирізнялися військовим вишколом та дисципліною і за добросовісну військову службу Іван Гонта одержав «у довічне володіння» два села на Уманщині – Розсішки та Орадівку (нині Христинівського району Черкаської області). Маєтки прибуткові – до 20 тис. злотих щороку. У  Розсішках за власні гроші Іван Гонта збудував українську православну церкву Святої Параскеви і до кінця життя опікувався нею. Іван Гонта був одружений, виховував 4-ох дочок і сина. Дружина з роду Зільницьких, рідна сестра священика Української православної церкви Кирила Зільницького у 1766 році убитого поляками у селі Гродзеве (нині Уманського району Черкаської області). Іван Гонта став учасником та одним з лідерів Національно-визвольної війни 1768 – 1769 рр. не випадково. Він налагодив зв’язки з Максимом Залізняком за кілька років до «Коліївщини» і ледь не загинув через донос Уманському губернаторові. Польський окупаційний режим факт «зради» не встановив і вирішив, що донос зроблено із заздрості до успішної кар’єри українця в польських військових структурах. Після розгрому гайдамаків під Уманню, солдати російської армії привезли дружину і дочок Івана Гонти з Розсішок до Умані. В Умані їх кілька разів публічно висікли нагаями і відправили на заслання. Наймолодшій доньці Івана Гонти  не виповнилося 16 років. Не потрапив у ворожі руки лише син Івана Гонти. Його врятував комендант Умані Пантелеймон Уласенко і вони разом емігрували до Волощини (нині Молдова). Майно Івана Гонти привласнив російський генерал Крєчєтніков.

Іван Гонта, ймовірний портрет

«Уманський сотник Іван Гонта». Сергій Васильківський, 1917 р.

Ілюстрація Опанаса Сластіона до поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки», 1886 р.

                                    Надія Тульчинська, старший науковий співробітник

 

9 липня 1659 року українська армія розгромила військо окупантів – московитів біля міста Конотоп (нині Сумська область)

    361 рік тому українці показали, що Московію можна перемагати  державотворчими планами, силою патріотичного духу і зброї.

     Договір 1654 року Московія трактувала як приєднання України до Московської держави і намагалася ліквідувати Українську державу (у документах Військо Запорозьке), розваливши її ззовні і зсередини. Після смерті Богдана Хмельницького Москва планувала організувати вибори гетьмана України, призначити на адміністративні та інші посади в Україні своїх воєвод, ввести в ключові українські міста свої військові залоги, підпорядкувати Українську Православну Церкву митрополиту Російської Православної церкви.

     Щоб врятувати Українську державу від іноземної окупації, гетьман України Іван Виговський  переорієнтовує вектор політики України на європейський. 6 листопада 1657 року українці розірвали стосунки з Московієї як з державою – союзником; ратифікували  договір про військово-політичний союз між Україною і Швецією;  вирішили поновити союзні договори з Кримським ханством і Османською імперією та укласти договір про перемир’я з Річчю Посполитою (Польською державою).

    Москва провокує в Україні громадянський конфлікт – наприкінці 1657 року повстає Полтавський козацький полк і козацтво Запорізької Січі. Використовуючи заколот, цар Московії призначає воєвод в українські міста і боярина Василя Шереметьєва головою московської адміністрації в Україні.

    Українці захищають свою державу із зброєю в руках. Іван Виговський залучає Переяславський, Іркліївський, Черкаський, Київський, Ніжинський, Прилуцький, Уманський козацькі полки та союзників – 15 – 40 тис. кримських татарів і вирушає на Полтавщину. Військо московських сепаратистів ліквідоване, Полтава звільнена. Але у червні 1658 року в Україну вдираються дві московські армії – Василя Шереметьєва, яка захоплює Київ і Григорія Ромодановського.

    В умовах іноземної окупації Іван Виговський укладає Гадяцький трактат з Річчю Посполитою. За його умовами, Україна як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське, мала приєднатися до Королівства Польського і Великого князівства Литовського.

      Москва проголошує наказним гетьманом України Івана Безпалого, розміщує у містах Лівобережної України свої армійські загони, 21 вересня 1658 року цар Московії видає грамоту із закликом усунути з посади гетьмана України Івана Виговського та оголошує Україні війну. В Україну вступило військо Московії (70 – 100 тис. душ). Окупанти і московські сепаратисти захопили кілька українських міст на лівобережжі Дніпра, де вирізали прихильників законно обраного гетьмана України Івана Виговського і пограбували місцеве населення. Навесні 1659 року в Україну вдерлася ще одна армія Московії – понад 150 тис. душ, під проводом Олексія Трубецького. 18 квітня 1659 року загарбники оточили Конотоп – стратегічно важливе місто на українсько-московському кордоні. Облога тривала 70 днів, захищали місто 4 тис. козаків. 9 липня 1659 року, під Конотопом, українська армія розгромила московське військо, знищивши 30- тисячний загін кінноти під проводом воєводи Семена Пожарського. Українці ліквідували найкращий військовий загін Московії, військову і державну еліту (понад 2 тис. дворян), здалися в полон 2 з 5-ти московських воєвод і група воєнначальників московської армії. Решта окупантів дременула з України. Дізнавшись про розгром під Конотопом, цар Московії збирався втікати кудись за Ярославль.

     У Конотопській битві Україна відстояла своє право на власний національний шлях і цивілізаційний вибір – європейський. Конотопська битва зруйнувала основоположний міф московської пропаганди «про багатосотлітнє прагнення українського народу об’єднатися з російськими братами».

     У Конотопській битві брав участь Уманський козацький полк, під проводом полковника Михайла Ханенка.

    Але наступний гетьман України – Юрій Хмельницький розірвав Гадяцький трактат з Польською державою і уклав мирний договір з Московією на вигідних для неї умовах. Розпочався період української історії відомий як Руїна.

Фото 1. Українська держава у серпні 1657 – вересні 1659 рр.

 Фото 2. Гетьман України Іван Виговський.   

                                    старший науковий співробітник Надія Тульчинська

Фотоквест:

“Відгадай напис на фото”

В 1924 році у розпорядження краєзнавчому музею, який отримав статус державного і назву «Соціально-історичний музей Уманської округи», передали двоповерхову будівлю (вул. Незалежності, 31) де він зараз і знаходиться. В приміщенні  музею розташовувалися археологічний, соціально-історичний відділи, відділ Старої Умані, картинна галерея, відділ культової старовини, кабінет стародруків, бібліотека. Він був провідним серед музеїв свого часу.  Його працівники досліджували історію міста та краю, проводили археологічні розкопки.

          Особливу зацікавленість викликали підвальні приміщення колишнього Василіанського монастиря. Про те, що там було виявлено, свого часу написала київська газета «Пролетарська правда» «…обстеження, проведене Соціально-історичним музеєм, виявило під будівлею цілий підземний поверх з коридорною системою та численними кімнатами, великий склеп під приміщенням колишнього в історичні часи костела. В склепі, значно пошкодженому, від різних шукачів скарбів на протязі всього ХІХ століття, знайдено групу напівзотлілих гробів, з рештками людських кістяків, шматками напівзотлілої тканини, залишки воскової свічки та інше. Між цими речами знайдено старовину пищаль з оригінальним написом…». (Газета «Пролетарська правда», № 99 від 22 квітня 1924 р.).

          Умови: перші 5 учасників, які зателефонують 3-75-11 і вкажуть, що написано на металевій частині пищалі (дивись фото) – зможуть зробити селфі в виставкових залах музею безкоштовно. Термін дії – 30 діб з моменту публікації фото.

                                            науковий співробітникВолодимир Шварцман

Великий Кобзар у народній творчості

Щороку на початку березня Україна вшановує свого геніального поета – Тараса Шевченка. Великого Кобзаря ми часто згадуємо і будемо згадувати, він подарував нам безцінний скарб – чудові твори, в яких палає любов до України та турбота про її майбутнє.

В Уманському краєзнавчому музеї представлена  виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Український Кобзар у народній творчості». Вона  об’єднує  митців Уманщини, які прагнуть висловити щиру любов і глибоку повагу Великому Кобзареві через свою творчість. Це «Шевченкіана» у творчості Івана Сердюка та у вишивці родини Рябчуків Івана та Валентини,  настінний розпис «мальовка»  Олександри Поліщук з села Родниківка, роботи Ф. Красицького, І. Селівінова та І.Їжакевича.

  Кожна творча особистість, перечитуючи безсмертні твори Шевченка, які і сьогодні не втратили своєї актуальності, передивляючись альбоми з репродукціями його живописних та графічних робіт, відчуває силу духу поета, його безмірну любов до рідної землі і свого народу, що дає наснагу творити.

 

Уклін живим – загиблим слава!

В Уманському краєзнавчому музеї 5 березня відбулася зустріч з ветераном Другої світової війни, полковником у відставці, учасником бойових дій, уманчанином  Поліщуком Андрієм Петровичем зі  студентами Уманського професійного аграрного ліцею. Ветеран поділився спогадами про нелегкі фронтові будні і бої, у яких довелось побувати, розповів про визволення Умані.

Почесний ветеран міста, Андрій Петрович в свої 93 роки активно займається громадською роботою: він –  голова комітету інвалідів війни міської ради ветеранів.

На  зустрічі з уманською молоддю, присвяченій дню визволення м.Умань  від нацистських окупантів виступив ще один Почесний ветеран Умані, полковник у відставці, краєзнавець, Бесараб Микола Никифорович.

Зворушливі рядки вірша на воєнну тематику, який підготувала студентка ліцею Катерина Кондратенко знайшли щирий відгук  у серцях присутніх.

Єдність України – їх життя

(до Дня Соборності України)

22 січня 2020 року, на Алеї Героїв, громадськість Умані відзначила  День Соборності України. Учасники урочистого зібрання поклали живі квіти до пам’ятного знаку загиблим в зоні проведення АТО (ООС) уродженцям Умані та Уманського району та відкритого під час урочистостей інноваційного інформаційного Стенду з їхніми фотографіями та QR-кодами. Як символ соборності  Української держави 101 рік тому і сьогодні, громадськість Умані утворила «Живий ланцюг єдності». В рамках відзначення Дня Соборності України співробітники Уманського краєзнавчого музею, на чолі з директором музею Наталією Білоус, поклали корзину живих квітів на могилу Надії Суровцової та приєдналися до «Живого ланцюга єдності». 

Уманчанка Надія Суровцова – відома українська громадська діячка періоду Української Національної революції 1917 – 1922 рр.: співробітник Генерального секретаріату внутрішніх справ Української Центральної Ради, діловод секретаріату Міністерства закордонних справ Української Держави. Політв’язень комуністичного тоталітарного режиму. Доктор філософії, краєзнавець і музеєзнавець.   


«Щедрик, щедрик, щедрівонька…»

(традиції святкування Маланки)

13 січня 2020 року в Уманському краєзнавчому музеї відбувся музейний захід «Щедрик, щедрик, щедрівонька…». У програмі традиційні на Уманщині українські вечорниці на Маланки і майстер-клас з обрядового хлібопечення. Музейний захід відвідали діти із студії «Народні ремесла», яка функціонує на базі Музею культури та побуту Уманщини – відділу Уманського краєзнавчого музею. Для них і був організований музейний захід. На захід завітала Олена Поліщук, художниця, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, кандидат педагогічних наук, доцент Уманського державного педагогічного університету. Як особливий гість, Олена Поліщук поділилася спогадами про святкування Різдва у дитячі роки.

         Як справжні уманські вечорниці на Маланки, музейний захід розпочався із виконання щедрівок.  За їхнє старанне виконання діти отримали особливі подарунки – іграшки-свищики з глини. Їх виготовила старший науковий співробітник Уманського краєзнавчого музею Тамара Швець.

        Від старшого наукового співробітника Уманського краєзнавчого музею Вікторії Пламадяла учасники музейного заходу отримали нові знання про традиції та особливості відзначення свята Маланки на Уманщині.

         Родзинкою свята стало обрядове хлібопечення – випікання традиційних на Уманщині на свято Маланки пиріжків. Під керівництвом старшого наукового співробітника Уманського краєзнавчого музею Вікторії Пламадяла діти місили тісто, готували начинку з яблук і капусти, саджали пиріжки в піч.

        Під час музейного заходу «Щедрик, щедрик, щедрівонька…»  лунала гарна українська мова, дотепні українські народні жарти, життєрадісний сміх, характерні для Уманщини щедрівки. 


«Пекло на землі» Георгія  Карася-Галинського

15 січня 2020 року в Уманському районі відбулася презентація – обговорення автобіографічного роману Георгія (Юрія) Карася-Галинського «Пекло на землі», приурочена до 120 річниці з дня народження автора.

Ініціювала презентацію – обговорення голова Уманської районної ради Оксана Супрунець. У ній взяли участь: заступник голови Уманської районної ради Петро Бабкін, депутати Уманської районної ради, голови сільських рад, учителі історії та рідної мови шкіл Уманського району, бібліотекарі сільських бібліотек, краєзнавці.

На захід була запрошена директор Уманського краєзнавчого музею Наталія Білоус. Надія Тульчинська, старший науковий співробітник Уманського краєзнавчого музею виступила з повідомленням про роль і значення першого у світі літературно-публіцистичного твору Георгія (Юрія) Карася-Галинського про ГУЛаг – карально-репресивну систему концентраційних таборів ОДПУ СРСР.


Легендарний герой

(до 115-річчя від дня народження К.М.Дерев’янка)

14 листопада  виповнюється 115 років від дня народження нашого земляка  Дерев’янка Кузьми Миколайовича (14.11.1904-30.12.1954) – видатного полководця, військового дипломата, Героя України.

 Він з честю пройшов нелегкий шлях від рядового до генерала. Мав довоєнні заслуги перед Батьківщиною.

В часи Другої світової війни був заступником начальника розвідвідділу штабу  Прибалтійського військового округу; начальником розвідвідділу Північно-Західного фронту; начальником штабу 53-ї армії, з якою брав участь в боях на Північно-Західному фронті, в  Курській битві на  Степовому фронті, Білгородсько-Харківській операції, форсуванні Дніпра. З грудня 1943 р. очолював штаб 57-ї армії 2-го Українського фронту. В березні 1944 р. був призначений начальником  штабу 4-ї гвардійської армії, війська якої брали участь у звільненні Уманщини.

2 вересня 1945 р. від імені Верховного головнокомандування генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко поставив останню крапку у Другій Світовій війні своїм підписом на Акті  про капітуляцію Японської імперії.

У 2007 році йому присвоєно звання Героя України (посмертно).

Дерев’янко Кузьма Миколайович
К.М.Дерев’янко підписує Акт про капітуляцію Японської Імперії
на лінкорі “Міссурі”

На службі миру

(до Міжнародного дня миротворців ООН)


 29 травня світ відзначає Міжнародний день миротворців ООН, які захищають і допомагають багатьом країнам, де існують військові конфлікти. Головна мета миротворців – зберегти мир і допомогти відновити країну.

Україна увійшла в першу двадцятку активних держав-миротворців. Українські військові фахівці, в тому числі уманчани, стали учасниками багатьох миротворчих місій на Балканах, на Близькому Сході,  в Африці.

15 липня 1992р., згідно рішення Верховної Ради, до колишньої Югославії вперше було відправлено 240-й окремий спеціальний батальйон. Бійці супроводжували конвої з гуманітарною допомогою та патрулювали територію в зоні конфлікту. Всюди, де вони виконували свій обов’язок, виявляли себе справжніми миротворцями.

До складу батальйону входили і 16 наших земляків.

В експозиції краєзнавчого музею  експонуються речі та документи уманчан: командира відділення зв’язку, старшого сержанта О. Куликова,  та старшого прапорщика  А. Корнієнка, які були нагороджені медаллю  ООН «На службі миру».

В Африканській країні Сьєра-Леоне миротворчий контингент Збройних сил України  складався з 4-го окремого ремонтно-відновувального батальйону і 20-го  окремого вертолітного загону. Протягом року в ньому служив капітан І.В. Діхтяренко. В експозиції музею можна побачити його фото. З миротворчою місією в Іраку та інших країнах теж можна ознайомитися в експозиції.

Увагу  привертають речі миротворців: наплічник, блайзер, берети з емблемою ООН, медаль ООН «На службі миру».

Сьогодні українські миротворці несуть службу на різних континентах, у складі багатьох міжнародних сил з підтримки миру, демонструючи високий фаховий рівень та вірність обов’язку. Це сприяє зростанню авторитету України на світовій арені як надійного партнера та впливового суб’єкта міжнародної безпеки.

Виставка «Табірні будні»

(до Дня пам’яті жертв політичних репресій)

До Дня пам’яті жертв політичних репресій в Уманському краєзнавчому музеї створена виставка «Табірні будні».

Інсталяція відображає табірні будні в’язня ГУЛАГу. Засобом вираження ідеї «Табірні будні» слугують особисті речі, якими в’язні користувалися в ув’язненні: шматок старенького полотна, голка з нитками, кварта з водою, шматок хліба вагою 0,25 гр. – «пайка» – норма на добу у 1941 – 1945 рр., зимова шапка – вушанка  з особистим номером в’язня. Підсилює емоційну складову інсталяції свічка у шматку кори обгорнута чорною стрічкою. Свічка – особиста побутова річ з табірних буднів в’язня. Чорна стрічка – символ пам’яті української нації про жертви політичних репресій. Тут представлені фотографії мешканців Уманщини – так званих «ворогів народу»: Тодосія Мовчанівського, Юрія (Георгія) Карася-Галинського, Надії Суровцової, Осипа Безпалька, Богдана Чорномаза. Доповнюють інсталяцію «Спогади» Надії Суровцової про її власні табірні будні, автобіографічний роман Юрія (Георгія) Карася-Галинського «Пекло на землі» – перша в історії правда про ГУЛаг, монографія Богдана Чорномаза «Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941 – 1945-х роках».

У 1918 – 1956 рр. російський більшовизм закатував у тюрмах і таборах 25 млн. українців.

Було репресовано 35 тис.145 жителів сучасної Черкаської області.

Скільки жителів Умані та Уманського району Черкаської області потрапили у жорна політичних репресій не з’ясовано. Реабілітовано понад 2 тис. Більшість посмертно.

П.П. Курінний –  визначний археолог України

(до 125-річчя від дня народження)

 Петрович Курінний належить до когорти науковців, що були зачинателями української археологічної науки та музеєзнавства. Своєю науковою діяльністю він зробив значний внесок у розвиток української археології. Історик Н. Полонська-Василенко назвала його «одним із видатних археологів України».

Доля та діяльність П.П. Курінного нерозривно пов’язанні з Уманню.

Народився 1.05.1894 року в родині відомого в Умані юриста та громадського діяча. Ще в роки навчання в гімназії захоплюється археологічними дослідженнями, збиранням старовини. Вже в 1911-1913 рр. проводить самостійні експедиції для збирання археологічних та етнографічних матеріалів на Уманщині Липовеччині, Звенигородщині.

З 1913 по 1917 роки Петро Курінний навчається  в Київському університеті ім. Св. Володимира. Одночасно активно бере участь в археологічних розкопках: розкопує скіфські могили біля Умані, проходить  археологічну практику в античній Ольвії. В 1913-1914 рр.  П.П. Курінний – практикант в Київському Музеї старовини та мистецтв у відомих археологів В. Хвойки  та М. Біляшівського.

Після закінчення університету повертається до Умані і працює спочатку викладачем, а з 1921 року – директором 1-ї трудової селянської школи. В 1917 р., за ініціативою і безпосередньою участю П.П. Курінного, було відкрито перший міський музей, який носив назву «Соціально-історичний музей Уманщини».

В основу музею покладено його персональну збірку археологічної, нумізматичної та історичної старовини.

До 1924 р. Петро Петрович очолював музей. Активно формував фондові колекції, провівши низку археологічних розвідок та розкопок на Уманщині. Фондова колекція музею поповнилась 700 експонатами з його розкопок.

1921 року П.Курінний обраний дійсним членом Всеукраїнського Археологічного комітету, з 1926 року – очолює Трипільську комісію цього Комітету.

 З 1926 по 1932 рік  – директор Всеукраїнського містечка та Лаврського заповідника. Одночасно працює вченим секретарем мистецтвознавства при Українській Академії наук. В 30-х роках проводить розкопки на Уманщині та Київщині.

У 1933 році був заарештований, позбавлений права працювати за фахом 5 років.

 З наступом  Радянської армії П.П. Курінний, остерігаючись репресій, переїздить до Львова, Праги, згодом опиняється в Німеччині, де з кінця 1940-х років співпрацює з Вільним Університетом у Мюнхені. Саме за кордоном з’являється ряд унікальних узагальнюючих праць вченого. Його праці  й сьогодні  використовуються не тільки історіографами, але й археологами дослідниками трипільської культури, доби пізньої бронзи, раннього заліза, Київської Русі. Помітний внесок залишений П.П. Курінним у музейному будівництві та пам’яткоохоронництві України.

Серед експонатів Уманського краєзнавчого музею і сьогодні можна побачити унікальні пам’ятки, зібрані  Петром Петровичем.

Помер Петро Петрович Курінний у Мюнхені 1972 р. Його пам’ять  була вшанована науковою конференцією, що відбулась в грудні 1993 р. в Українському Вільному Університеті «П.П. Курінний – визначний археолог України. У 100-ліття з дня  народження».

Більшість епістолярної спадщини та наукового архіву П.П. Курінного зберігаються за межами батьківщини. Складний життєвий та науковий шлях, його науковий доробок ще чекають на своїх дослідників.

Лариса Гарбузова

Зав.відділом краєзнавства та історії

Виставка

«Гірка та пекуча пам’ять»

26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції  (м.Прип’ять, Київська область) сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа — Чорнобильська аварія. Завдяки самовідданості ліквідаторів аварія була локалізована.

Понад 600 уманчан брали участь у ліквідації наслідків аварії. Це були

представники різних професій (пожежники, водії, військовослужбовці, медичні працівники, інженерно-технічні працівники, правоохоронці та ін.), матеріали яких представлені на виставці. Відвідувачі мають змогу ознайомитися з унікальним документами, фотографіями, особистими речами, нагородами, приладами для вимірювання рівня радіації, захисним спецодягом та засобами особистого захисту учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. 

Для створення виставки використовувалися експонати з фондів  музею, а також матеріали, які надавали учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Уманська міська організація «Союз Чорнобиль України».

Виставка триває з 24.04 до 25.06

МУЗЕЙНА   ШЕВЧЕНКІАНА

Щороку в ювілейні  шевченківські дні наш музей вшановує пам’ять Кобзаря  тематичними виставками. Експонуються твори образотворчого мистецтва, роботи уманських майстрів прикладного мистецтва, тематичні нумізматичні колекції та інше.

В цьому році вперше будуть виставлені  унікальні і рідкісні видання  з фондового зібрання уманського краєзнавчого музею. Кобзарі видання ХІХ-го-початку ХХ-го століть, уманські видання про Т.Г.Шевченка періоду УНР, твори  Т.Г.Шевченка мовами народів світу і  ще багато цікавого.

Найкращий спосіб вшанування народного поета – ще раз, по-новому, перечитати його безсмертні твори, побачити Україну його очима. Кобзар Шевченка треба перечитувати все життя. У різному віці, у різних життєвих ситуаціях, у різному соціально-політичному контексті відкриваєш для себе все нові і нові грані, глибину поезії, дивуєшся  повсякчас її актуальності… І, нарешті, у досить зрілому віці робиш власне, усвідомлене, а не з шкільних уроків усвоєне відкриття – він дійсно геніальний народний поет. І демократ він не в теорії, не за своїми поглядами на життя, демократ, так би мовити, за вдачею. який свого демократизму і не усвідомлював. Велич його в тому, що він не лише виразник прагнень, надій, думок свого народу – він сам, «як особа»,  є  втіленням його страждань і боротьби – живим символом.

Умань і Уманщину Т.Г.Шевченко відвідував і в дитинстві і у зрілі роки. Вперше він відвідав Умань десятирічним хлопчиком у 1824 році, коли чумакував з батьком до Умані і Тального. Вдруге  у 1843 і 1845 роках, коли, як художник, подорожував історичними місцями України.

У повісті «Княгиня» Т.Г.Шевченко згадує «уманський сад», тобто Софіївку. Уманський базар, школа базиліанів, костел описані в поемі «Гайдамаки». Про  Умань згадується і в російськомовній повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Яким же було наше місто, коли Шевченко-хлопчик побачив його вперше. Опис Умані 1824 року наведено у невеличкій книжечці «Статистическое изображение городов и посадов Российской империи по 1825 год» виданій в Петербурзі у 1829 році. З опису взнаємо, що Умань була невеликим «дерев’яним» містом в якому нараховувалось всього 865 будинків, в тому числі 15 кам’яних. Мешканців в тодішній Умані було 4744 з них 2719 осіб чоловічої статі і 2025 осіб жіночої. В місті було одне промислове підприємство( не вказано яке), торгівельна мережа складалася з 49 крамниць. Навчальних закладів було чотири: духовне училище, базиліанське училище і два приватних «жіночих пансіона» для панських дітей. Було ще 4 церкви,  1 монастир,  3 «богоугодных  заведения»  і 76 «питейных домов».

Подорожуючи Україною в 1843 і 1845 роках Т.Г.Шевченко  проїздом побував у селах Соколівочка, Тальне, Білашки, Легедзине, Доброводи і Гереженівка.