Ірина (Ярина) Остапівна Гоменюк

Софія Остапівна Гоменюк – Мельник

 

 

 

 

 

 

 

Ірина (Ярина) Остапівна Гоменюк (7.05.1913 Війтівка – 10.11. 1989 Умань) та Софія Остапівна Гоменюк – Мельник (17.09.1921 Війтівка – 21.01. 2001 Кузьмина Гребля)  українські художниці декоративного розпису,  представниці наївного мистецтва. Народилися майстрині у селі Війтівка (тепер Родниківка) на Уманщині.

Батько Остап – був різьбярем по дереву та віршувальником, а мати Ганна – ткалею. Батько мав учнів-різьбярів, бо славився своєю майстерністю на багато сіл довкола. Коли Софії було 2 роки її сільська рада відала до дитячого будинку. Софія закінчила 9 класів і вийшла з дитбудинку “за віком”… Натерпілась усього, аж поки не зустріла майбутнього чоловіка Миколу, з котрим оселилася у його селі – Кузьминій Греблі, що на Христинівщині. Це неподалік від Умані – отже сестри бачились часто. З Миколою дітей не мала, але він був завжди уважний до неї; часто хворіла – то бавив її, як дитину. З часом зажили щасливо.

Коли Ірині було 10 років, помер батько, через рік – мати – голодомор 30-х років забрав майже всіх родичів.  Вона була круглою сиротою, доглядала молодших дітей. Від тітки по матері – Катерини Шелепко перейняла вміння розписувати в хаті “хмелики”.

Тітку Катерину, як найкращу майстриню розпису взяли до Києва, де вона в стінах академії малювала на аркушах паперу зразки настінного розпису. Ірина невдовзі стала кращою малювальницею у селі. Малювала не тільки квіти, а й тварин, усіляких там дивних істот і людей. Художники з Умані казали, що їй треба було би вчитися на художника, але ж сирота мала лише бажання, а більш нічого. Невдовзі вийшла заміж і стала працювати в приміському радгоспі, що був неподалік від села. Печалилась тим, що й дня не була в школі – хотіла навчитися грамоти, та почалась війна, що враз забрала життя її молодого чоловіка. Війна та повоєнні клопоти зупинили руку майстрині. Оселилася в Умані – доглядала літню вчительку–інваліда та працювала у водолікарні санітаркою. Ірина вдруге заміж не вийшла. Коли вбили її чоловіка – виплакала в розпачі око. Казала: “Бачу пів-світу…”

Вперше для широкого загалу творчість сестер Гоменюк відкрив художник і мистецтвознавець Нарціс Кочережко, сам родом з Уманщини. Саме він запропонував їм малювати на папері гуашевими фарбами.  Це були ті ж хатні розписи, але кожен аркуш визначався як окремий твір, що мав вийти з хати до людей.

Зі спогадів Нарціса Кочережка: «У середині 60-х років я довідався від батька, що у водолікарні, де він працював, є санітарка, котра колись малювала-розписувала хати, та так, що й іще багато людей оповідають про те, як про диво.

Вдалось мені вмовити цю вже немолоду жінку взятися знову за пензлики. А вони виявились незвичайні – робила їх з лісової трави. Писала інколи обіруч – геть зовсім не так, як усі малюють. Пишучи, говорила з квітами. Квіти – не такі які ростуть на світі, а свої, Яринині діти. Листочки до квіток також до кожної – новостворені, ніким не бачені. Спробував їх класифікувати – немає схожих. Відзняв більше тисячі елементів і зупинився: адже майстриня просто не здатна на повторення – її образний світ неповторний! Знавці проявили неабиякий інтерес до її творчості і цим самим надали охоти й Софії прикласти руку до пензликів.

У 1967 році в Київському музеї Тараса Шевченка відбулась перша виставка сестер Гоменюк, яка відкрила їхню самобутню творчість широкому загалу. Високу оцінку роботам дали скульптор Іван Кавалерідзе та академік Михайло Дерегус. Зокрема, Іван Кавалерідзе висловився так: «Тисячоліття готували Вашу появу – тисячоліття пам’ятатимуть про Вас! Ярина і Софія Гоменюк. Ви самі не знаєте, що таке Ви є для нас, художників…»

Декоративні шаблони Ірини Гоменюк впроваджувалися на Київському експериментальному керамічному заводі.  Писала сюжетні композиції та тематичні панно. Розписи намальовані на синювато-сірому або блакитному тлі. 

Знавці проявили неабиякий інтерес до творчості Ірини і цим самим надали охоти й Софії прикласти руку до пензликів. В 1965 почала займатися декоративним розписом. Для роботи використовувала трав’яні пензлики.

У неї дещо інша творчість: окрім орнаментації – своєрідні народні картинки-лубки, надзвичайно романтичні. До багатьох вона складала вірші – цей поетичний дар перейшов від батька. І донині старожили-війтівці пам’ятають його примовки римовані, котрі виказував при різьбленні.

У 1967 році в Київському музеї Тараса Шевченка відбулась перша виставка сестер Гоменюк, яка відкрила їхню самобутню творчість широкому загалу. Високу оцінку роботам дали скульптор Іван Кавалерідзе та академік Михайло Дерегус. Зокрема, Іван Кавалерідзе висловився так: «Тисячоліття готували Вашу появу – тисячоліття пам’ятатимуть про Вас! Ярина і Софія Гоменюк. Ви самі не знаєте, що таке Ви є для нас, художників…»

В 1988 році Софії Гоменюк було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР, а з 1992 року вона стала членом Національної спілки народних майстрів України. В 2000 році отримала премію імені Данила Щербаківського.

Про творчість сестер Гоменюк знято телефільми на студії “Київнаукфільм” – режисер Кауфман та “Укртелефільм” – режисер Неля Даниленко. 

В Уманському краєзнавчому музеї зберігається 109 розписів сестер Гоменюк: пензлю Ірини  належать 60, пензлю Софії – 49.  Їх роботи знаходяться в Київському державному музеї народного декоративного мистецтва України, Черкаському обласному художньому та Уманському краєзнавчому музеях, Канівському музеї народного декоративного мистецтва, Запорізькому художньому музеї, а також приватних колекціях. 

Це були останні майстрині, які не знати й чому, писали древнім способом – травинками. Може, тому, що Земля й Небо коли-не-коли й нагадують, що те древнє – вічне і невмируще. Колись воно знову проросте й оновиться, адже наша країна багата на таланти. От тільки генії трапляються аж надто зрідка…

Жоден майстер в Україні не може похвалитися тим, що йому вдалось створити таку незліченну кількість власних елементів-квітів в орнаментиці, написати такі значимі романтичні витвори – при такій поліхромії світового значення! Сестер уже немає, але є їх імена, їх Творчість.