до Дня пам’яті жертв політичних репресій

16 травня в нашій державі відзначається День політичних репресій.

Як підкреслює Український інститут національної пам’яті, ще у 1937 – 1938 роках за ініціативи керівництва СРСР, у тому числі і Йосипа Сталіна, була розгорнута масштабна кампанія, яка згодом отримала назву Великий терор.  Кампанія була спрямована на масові репресії громадян для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, для залякування населення.

До середини листопада 1938 року без суду було винесено 681692 смертних вироки, які виконувалися негайно. Більше 1,7 млн. людей відправлено в табори.

Згідно розсекречених архівів і документів СБУ, в Україні, з 1935 по 1951 рік, жертвами розкуркулення стали понад 2 млн. 800 тис. людей.

У 1936 році заарештували 15717 чоловік, у 1937 р. – 159537 чоловік, в 1938 р. – 106096 чоловік, в 1939р. – 11744 чоловік.  Близько 16,5 тис. людей було розстріляно в 1937-му.

Не обминули стороною ці трагічні події і Уманщину.

Цей День пам’яті і скорботи про жертви, які загинули або постраждали в Україні внаслідок політичних репресій комуністичного режиму, спочатку з’явився в національному календарі країни наприкінці 90-х років і носив назву “День пам’яті жертв голодомору”, відображаючи в своєму формулюванні одне з найтяжчих злочинів проти людяності. Відзначався у четверту суботу листопада, згідно Указу Президента України № 1310/98 від 26 листопада 1998 року. Через два роки, вийшов Указ Президента України № 1181/2000 від 31 жовтня 2000 року, і цей пам’ятний День було перейменовано, він почав називатися – «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій». Указом Президента України №797/2004  від 15 липня 2004 року встановлено нову назву – «День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій». Надалі, згідно Указу Президента України №431/2007 від 21 травня 2007 року, з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, а також з метою відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людяності, дні пам’яті жертв голодоморів та жертв політичних репресій виділили в окремі пам’ятні дати:

– «День пам’яті жертв голодоморів», як і раніше, відзначається в четверту суботу листопада,

– «День пам’яті жертв політичних репресій» – щорічно у третю неділю травня.

Кількість жертв політичних репресій в Україні досі неможливо підрахувати. Десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч пройшли в’язниці, заслання, табори, примусово проходили психіатричне лікування.

Через терор і репресії пройшли усі верстви населення Уманщини: під ці страшні смертоносні жорнова попадали як науковці і творча інтелігенція, так і звичайні селяни колгоспів, робітники  фабрик і заводів, так і службовці державних установ, військовослужбовці та їх старші командири. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами, доступ до відповідних місць і архівів був суворо заборонений.

          Незаконність Великого терору визнали ще за часів СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені. Політика репресій продовжувалась.

Ось лише невеличкий список тих людей чия діяльність була пов’язана з територією Уманщини  і які відчули на собі що таке репресії:

У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, все ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органами прокуратури та судами впродовж 1991–2001 років було реабілітовано 248 тис. 810 громадян, відмовлено в реабілітації — 117 тисячам 243 особам.

Надія Віталіївна Суровцова 1896 року народження.  Відома українська громадська діячка, журналіст, автор мемуарів. Після Лютневої революції 1917 року і створення Центральної Ради, двісті українських студентів-петербурзців делегували Суровцову до Києва, на прийом до Михайла Грушевського. Працювала в Українській Центральній Раді.  Проводила агітаційну роботу на Уманщині, їздила по селах, була заступником голови уманської «Селянської Спілки». Редакторка іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР. Також перекладач, за фахом історик. Доктор філософії.

У 1927 заарештована органами ГПУ СССР, засуджена і заслана в табори ГУЛАГ СССР. Лише у 1954році  звільнена.

У 1956 році вона була реабілітована, на початку 1957 року переїхала у Київ.  Згодом повернулась до Умані, де оселилась у батьківському будинку.

Григорій Юхимович Храбан  1902 року народження. Історик-краєзнавець, археолог. З 1934 року життя Храбана пов’язане з Уманщиною. Працював директором педагогічного технікуму, завідувачем відділом народної освіти. У 1936 році Григорія Юхимовича заарештували. Вісім років ув’язненя відбував у сталінських таборах Солєкамська та Красновішерська. Повернувся до Умані з обмеженими правами і забороною займатись педагогічною діяльністю. Г.Ю. Храбан працював в артілі бухгалтером, але в 1950 році його знову заарештовали. Після піврічного ув’язнення в Лук’янівській тюрмі йому визначили довічне поселення на крайній Півночі.

Лише після смерті Сталіна Григорія Юхимовича реабілітовано і він повернувся до Умані. Працюючи директором Уманського краєзнавчого музею, зібрав багато цінних експонатів, оновив музейні експозиції, багато працював в архівах, досліджував історію Уманщини, написав широкі наукові розвідки з історії міста та сіл краю. Багато працював над підготовкою і виданням збірників, путівників з історії Уманщини.

Григорій Ісакович Полянкер 1911 року народження — єврейський письменник мовою  ідиш, прозаїк.

З початком Другої світової війни, Григорій Полянкер добровільно пішов на фронт. Воював на Південному, Центральному, Першому і Другому Білоруських фронтах. Служив і працював військовим кореспондентом армійських газет «Прикордонник», «За Батьківщину», брав участь в обороні Кавказу, визволенні Києва, Одеси, Бреста, Варшави, Берліна. На одній із колон Рейхстагу є прізвище Полянкера та його слова: «Я прийшов сюди із Києва, щоб помститися за Бабин Яр».

Учасник параду Перемоги у 1945 році. Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни 2-го ступеню, орденом Червоної Зірки та медалями.

Але 15 листопада 1951 року він був заарештований і засуджений на десять років позбавлення волі з конфіскацією майна. В жовтні 1952 року          Г. Полянкер опинився в Інті, за колючим дротом радянського табору, недалеко від Воркути.

До звільнення  з ув’язнення Полянкера Г.І. долучився особисто Академік АН УРСР  Максим Рильський, він писав листи до Міністерства внутрішніх справ, їздив до Москви, український поет відстоював інтереси єврейського письменника. Через півтора року після смерті Сталіна, Полянкера Григорія Ісаковича було звільнено з в’язниці. за відсутністю складу злочину. На волі з 1954 року, реабілітований  тільки у 1955 році.

Василь Кузьмович Білоус  1927 року народження.

Боровся проти русифікації. Політв΄язень. Громадський діяч.

В 1932-33 рр. майже вся родина Білоусів вимерла з голоду.

14 березня 1944 року польовим військкоматом мобілізований  до діючої армії. Військова спеціальність – кулеметник кулемета «Максим». Воював проти німецьких окупантів, проти Японії. Нагороджений. До листопада 1951 року служив у морській піхоті Тихоокеанського флоту.

Працював у місті Умань у районному відділенні “Сільгосптехніка”, а з 1968 року – викладачем спецдисциплін Уманського технікуму механізації сільського господарства.

1971 р. від викладача технікуму Кузьми Матвіюка одержав машинопису працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», давав її читати знайомим.

Винуватили Білоуса, зокрема, що він потрапив під вплив Надії Суровцової, тому мусив доводити, що його виступи проти русифікації були спровоковані не Суровцовою, а дійсністю, що він ходив до неї як уже сформований український патріот. Бачив бідність у її помешканні, тому двічі привозив їй по мішку картоплі.

Закритий суд над Білоусом відбувся у річницю масових арештів української інтелігенції, 12 січня 1973 р. з Умані привезли цілий автобус свідків, 30 осіб. Дехто ухилявся від звинувачувальних показів, та коли викладач економіки Піскунов сказав, що таких, як Білоус, треба розстрілювати, то підсудний перескочив бар’єр і схопив свідка за горло. Конвой отямився і загнав його назад за бар’єр. Через цей напад суд дав йому 2 роки ув’язнення.

Білоуса спровадили в колонію загального режиму в с. Таганчá Канівського р-ну, де утримували 2,5 тис. в’язнів. Його поставили виготовляти радіодеталі. Норму виконував, посилав сім’ї по 30 крб. щомісяця. Допомагав в’язням писати касаційні скарги, завдяки чому здобув великий авторитет. Позитивно впливав на молодь. Був чемпіоном зони з шахів. Начитався там літератури, яка зазвичай вилучалася з цивільних бібліотек. Але й нажив у неволі виразку шлунку.

26 листопада 1973 р. звільнений судом достроково. Переніс операцію на шлунку.

У 1995 році В’ячеслав Максимович Чорновіл особисто  вручив йому як учаснику ІІ Світової війни медаль «Хрест Архангела Гавриїла». 1999 р. Президент Л. Кучма нагородив його орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Кузьма Іванович Матвіюк  1941 року народження. Репресований радянською владою за проукраїнські погляди. Влітку 1967 року прийнятий на роботу викладачем спецдисциплін Уманського технікуму механізації сільського господарства. У 1970—1971 роках закінчив педагогічний факультет Української сільськогосподарської академії за спеціальністю «викладач спецдисциплін».

Працюючи в технікумі, почав піднімати питання про українське національне відродження, зокрема, з групою викладачів-патріотів домігся викладання предметів українською мовою. Тих викладачів, які зовсім не володіли українською мовою, педагогічна рада технікуму зобов’язала вивчити її впродовж року.

У школах міста і району читав лекції з історії України. З числа студентів Уманського сільськогосподарського та уманського педагогічного інститутів організував групу молодих людей, які популяризували українську мову, народні звичаї та традиції.

13 липня 1972 року К. І. Матвіюка було заарештовано органами КДБ, а в кінці року засуджено Черкаським обласним судом до 4-х років позбавлення волі в таборах суворого режиму за ст. 62 ч. 1 КК УРСР із таким формулюванням: «Матвіюк К. І. на ґрунті націоналістичних переконань, з метою підриву та послаблення радянської влади, протягом 1969—1972 років систематично зберігав, виготовляв та розповсюджував антирадянські матеріали, в яких містилися наклепницькі вигадки на радянський суспільний лад, а також з цією метою усно проводив антирадянську агітацію».

Після закінчення терміну ув’язнення К. Матвіюк мав ще 1 рік домашнього арешту.

Богдан Данилович Чорномаз 1948 року народження.  Історик, громадський і політичний діяч.  Із 1966 року жив в Умані, був знайомий із відомою діячкою українського національно-визвольного руху Надією Суровцовою. Брав участь у поширенні дисидентського самвидаву, роботі уманського дискусійного клубу з обговорення питань національної політики. 1972 року, за два дні до запланованого весілля з коханою дівчиною Тетяною Литвиненко Богдана Даниловича заарештували та згодом засудили до трьох років таборів суворого режиму, які він відбув до останнього дня (реабілітований у 1991 році). Шлюб із Тетяною Олександрівною взяв уже в ув’язненні. У пермських таборах мав добрі стосунки з українськими, литовськими, єврейськими в’язнями сумління.

У 1988 році сім’я Чорномаз створила в Умані філію Української Гельсінгської спілки, згодом були в числі ініціаторів створення Народного руху України, Української республіканської партії. З боку політичних супротивників Богдана Даниловича неодноразово було піддано нападам і побиттям.

У 1996 році заочно закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І.Франка, у 2005 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Національно-патріотичне підпілля Уманщини у Другій світовій війні (військово-політичний аспект)», працював доцентом кафедри історії України Уманського державного педагогічного університету ім. П. Тичини.

9 квітня 2021року дружина Богдана Даниловича Чорномаза – Тетяна Олександрівна на сайті Організації Українських Націоналістів надрукувала статтю «Богдан ЧОРНОМАЗ і Умань» підкреслювала: «Тож , з огляду на уманську і всеукраїнську діяльність Б. Чорномаза у відродженні Незалежної України, місто Умань зайняло гідне місце в цій боротьбі серед таких великих обласних міст, як Вінниця, Львів, Тернопіль, Полтава тощо.

Разом із широкою національно-патріотичною спільнотою уманчан Богдан Чорномаз довів, що Умань спокон-віків була осередком демократії і вогнищем боротьби за право українців мати власну державу. Про це він перший і, напевно, єдиний в регіоні, вже будучи кандидатом історичних наук, написав монографії: «Діяльність національно-патріотичного підпілля Уманщини у 1941-1945 роках», «Опір Радянській владі на Уманщині (друга половина ХХ ст.)», «Гайдамацькі повстання ХVІІІ ст. і правда історії» тощо.

Чорномаз Богдан був засновником багатьох національно-демократичних громадських організацій на Уманщині, як от: Народознавче товариство «Берегиня», «Меморіал», «Просвіта», УГС та інші. Він був координатором в Черкаській області Референдуму «За незалежність України», був першим Головою Уманського краєвого РУХу», а потім першим головою Черкаського обласного руху, адже РУХ в Умані утворився значно раніше ніж в Черкасах. Чорномаз Богдан заснував і організував випуск першої самвидавчої газети в Умані «Червона калина» (перші випуски друкувалися в Литві, в «Саюдісі»). Разом з національно-патріотичним активом Умані піднімав питання встановлення пам’ятника М.Залізняку та І.Гонті в Умані, збереження Грекового лісу не тільки як історичної пам’ятки, а як «легенів» міста – рекреаційної зони міста, виступав ще у 90-х роках за експлуатацію власних свердловин питної води, до чого місто сьогодні знову повернулося, адже Білоцерківська труба стала справжньою «трубою».

Тетяна Олександрівна також підкреслює, що «Богдан Данилович був обраний депутатом Уманської міської ради, де займав активну громадянську позицію, очолював Комісію з перейменування вулиць, з усіх питань голосував в інтересах уманської міської громади.

Колишній політв’язень, кандидат історичних наук, доцент Чорномаз Богдан Данилович тривалий час викладав  історію України в Уманському державному педагогічному університеті. За період з 2005 по 2017 рік видав понад 50 наукових публікацій і понад 10 книг державотворчої тематики».

Традиційно, у День пам’яті жертв політичних репресій вищі особи держави покладають квіти до національного меморіального заповідника «Биківнянські могили». Покладання квітів до пам’ятних знаків відбувається також по всій країні, в тому числі і на Уманщині, відбуваються жалобні віче і церемонії.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ БОРЦЯМ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ!

Сергій Кравцов

 науковий співробітник