частина ІІІ

Сергій Кравцов

співробітник науково-дослідного відділу

Уманського краєзнавчого музею

Замість передмови зроблю невеличке оголошення: Зізнаюся Вам відверто, що недавно, коли стаття вже була готова до друку для розміщення її на сторінках сайту музею,  мені пощастило поспілкуватися з Олегом Тодчуком.  Він був приємно вражений, з радістю сприйняв таку звістку, новину, що Умань про нього згадала і ще пам’ятає. В ході спілкування нам вдалося також досягнути домовленості про співпрацю у майбутньому. Олег В’ячеславович Тодчук  зацікавився і готовий розповісти у більших подробицях про своє перебування в Афганістані, Республіці Індії, у Королівстві Саудівська Аравія, а також надати ряд особистих фотографій, матеріалів,  які стосуються періоду його  перебування і роботи, в тому числі дипломатичної,  у цих країнах,  до Уманського краєзнавчого музею! Пообіцяв під час приїзду до Умані, обов’язково відвідати наш музей. А йому є про що розповісти! Ласкаво просимо! Чекаємо!

Думаю, що старше покоління ці події ще добре пам’ятає, коли з липня 1987 по червень 1988 року проходив широкомасштабний Фестиваль Індії в колишньому СРСР – УТСАВ’87, під час якого проводились виставки, концерти, кінофестивалі, семiнари, конференції, спортивні змагання у багатьох містах України, в тому числі і в Умані.

Саме під час фестивалю кореспондент  «Молоді Черкащини» О.Стогнієнко спеціально  для газети «Уманська зоря» підготував статтю «Рейс дружби», яка вийшла 28 липня 1987 року. В ній він повідомляв: «Хлібом і сіллю зустріли уманці посланців дружньої Індії, які прибули до нашого міста у складі агітпоїзда «Комсомолець України», щоб ще раз засвідчити свої добрі почуття і бажання жити в мирі.

Момент прибуття індійської делегації на уманський залізничний вокзал та їх зустріч мешканцями Умані. Фото В.Мельника, «Уманська зоря» 28 липня 1987 р.

До індійської делегації увійшли представники молоді і студентства, музиканти, співаки. До Умані також прибули члени політичної делегації міністр у справах молоді одного з штатів Тхакур Рамлал, член фестивального комітету, один з організаторів фестивалю доктор К.К.Кірті і керівник делегації К.Р.Сінгх».

Після мітингу дружби на залізничному вокзалі, учасники агітпоїзда відвідали «Софіївку».

«Ми захоплені парковою архітектурою, а також тим, як за нею доглядають. Це справило навіть більше враження, ніж власне парк», – поділився враженнями К.Р.Сінгх.

Момент прибуття індійської делегації на уманський залізничний вокзал та їх зустріч мешканцями Умані. Фото В.Мельника, «Уманська зоря» 28 липня 1987 р.

У другій половині дня, підкреслювала газета, індійські гості завітали до міського піонерського табору «Зміна». Разом з радянськими учасниками агітпоїзда – фольклорними колективами з Рівно та Ужгорода, індійські танцюристи та співаки дали концерт.

Завершилась зустріч в піонертаборі справжнім українським хороводом у якому під звуки барабана і акордеона кружляли радянські та індійські артисти.

Наступного дня газета знову повідомила: «У вчорашньому номері «Уманської зорі» ми розповіли про перебування в нашому місті делегації індійської молоді. На знімках ви бачите: навіть різні мови не перешкоджають спілкуванню українських й індійських артистів; фрагмент концерту, що відбувся в піонерському таборі «Зміна»».  Фото В.Мельника».

Фрагмент концерту українських та індійських артистів, що відбувся в уманському піонерському таборі «Зміна»».  Фото В.Мельника, «Уманська зоря» 29 липня 1987 р.

Це, очевидно, був найбільший приїзд громадян Індії за всю історію Умані, але не фестиваль залишив по собі таємницю, а те, що  ще до відкриття фестивалю відомий краєзнавець Храбан Григорій Юхимович, мабуть вперше на місцевому рівні, озвучив інформацію про перебування в минулому в Умані індійського магараджи.  Цю заяву він зробив у 1987 році на одній з нарад в колі присутніх, присвяченій саме координації дій програми фестивалю на час перебування індійської делегації.

До речі, саме тоді, з цього приводу, звертався  до мене особисто, один із колишніх журналістів газети «Уманська Зоря».  І це прозвучало приблизно так, передаю запитання майже прямою мовою: «Наш краєзнавець Храбан сказав, що колись до Умані приїздив і зупинявся якийсь індійський магараджа, був і в «Софіївці», є навіть фотографія. Ти щось про це чув, знаєш?» На що я йому відповів: «Ні, про це я взагалі перший раз чую! Але це все досить цікаво!».

Фрагмент концерту українських та індійських артистів, що відбувся в уманському піонерському таборі «Зміна»».  Фото В.Мельника, «Уманська зоря» 29 липня 1987 р.

Журналіст звертався до мене так як знав, що раніше, у 1985 році, я був одним з кандидатів-перекладачів для забезпечення роботи з групами із Південної Азії, в першу чергу з Індії і Пакистану, на  XII Всесвітньому фестивалі молоді і студентів. З Умані тоді я був не єдиний, хто мав брати участь у фестивалі, нас було декілька, але кожен мав працювати з тими групами і з тією мовою, яку вони вивчали у навчальному закладі, а це були –  китайська, перська, дарі. Фестиваль проходив з 27 липня по 3 серпня 1985 року в Москві. Гостями фестивалю стали 26 000 чоловік з 157 країн світу. Ще до початку фестивалю, через підвищені заходи безпеки, багато чого змінилося.

В Москві залишилися працювати тільки місцеві мешканці, посилені фахівцями з області і регіону. Вже згодом стало відомо чому так сталося. Це прозвучало з вуст  колишнього генерала КДБ Філіпа Бобкова, який свідчив: «Задовго до відкриття, в Пакистані були спеціально підібрані афганські бойовики, які пройшли серйозну підготовку під керівництвом фахівців ЦРУ і за рік до фестивалю закинуті в країну. Вони осіли в місті, тим більше, що їх забезпечили грошима, і стали чекати отримання вибухівки, пластикових бомб і зброї, готуючись до здійснення вибухів у місцях масового скупчення людей (Лужники, Манежна площа та інші місця). Акції були зірвані, завдяки вжитим оперативним заходам».

На період фестивалю у 1985 році,  всі, хто не мав московської прописки і там не жив, повинні були залишатися дома!  

Продовжуючи тему підкреслю ще раз, що я не бачився у 1987 році, з Храбаном Григорієм Юхимовичем. Ні разу з ним, чесно кажучи,  я не спілкувався на тему відвідання індійським магараджею Умані, та  і взагалі не був з Григорієм Юхимовичем дуже близько знайомий. Хоча думка поговорити з великим краєзнавцем  Уманщини була. Тим паче, що саме в 1987 році Уманський краєзнавчий музей відзначав своє 70-ти річчя з дня заснування.

Григорій Юхимович Храбан під час свого виступу у 1987 році з нагоди 70-ї річниці створення Уманського краєзнавчого музею. Поруч завідувач фондами музею Дацко Тетяна Миколаївна. Фото із фондів Уманського краєзнавчого музею.

Сьогодні важко сказати звідки у Григорія Юхимовича була така інформація, так як у місцевих газетах того періоду про це нічого не згадувалось. Можливо, що  саме відсутність новин, про перебування в Умані індійського магараджи у минулому, не дозволила висвітлити детально цю подію в регіональних засобах масової інформації, на час прибуття індійської делегації до міста.

Мені треба було знову повернутися на службу до Афганістану, але повідомлення про магараджу глибоко засіло в голові. Та знаходячись вже у цій східній країні, де на той час проживала найбільша громада індусів та сикхів за межами Індії, почав цікавитися цим питанням, їх історією більш детально.

За рік до цього, тобто в 1986 році, на теренах Афганістану, чисто випадково, в різних провінціях, зустрів наших земляків-уманців, військових розвідників В’ячеслава Крижановського та Геннадія Деркача. Влучно кажуть у таких випадках – Земля кругла! З Геннадієм, вже згодом, ми знову зустрінемось, будемо навіть разом служити, тільки тепер вже на Кавказі, у місті Тбілісі. Знав також, що з Умані в Афганістані вже знаходились і працювали двоє військових перекладачів – Олег Тодчук  та Анатолій Крук.

На жаль, більшість мешканців міста та Уманщини про згаданих наших  краян майже нічого не знає! Так буває! Когось ми згадуємо майже кожного року і не один раз, а когось чомусь забуваємо. Нам майже нічого невідомо ні про Олега Тодчука, ні про Геннадія Деркача, та і не тільки! Цей список можна продовжувати. З часом, думаю, нам вдасться виправити хоч трохи це становище і згадати багатьох людей про яких ще ні разу не говорили, не згадували, тому, що, наголошую українського мовою – вони цього варті!

 Олег Тодчук з 1983 року вже працював у північно-західній провінції Афганістану, у місті Герат, в його обов’язки, крім звичайних військових, входило ще і постійне ведення радіоперехоплення ворожих частот, ворожих радіостанцій. Це дуже складна, максимально відповідальна справа, хто хоч раз працював у цьому напрямку, той мене чудово зрозуміє! У цій роботі треба не тільки відмінно знати іноземну мову, а ще і багато різноманітних дрібниць, які в процесі роботи просто доповнюють одне одного і перетворюються  на справжню професійну майстерність. За кожним таким повідомленням-інформацією були врятовані людські життя, знайдені, тривалий час їх такими вважали – без вісти зниклі! Та ще багато чого… Знаю це з особистого досвіду, був в житті момент коли, внаслідок своєчасного радіоперехоплення надзвичайно важливої інформації, вдалося врятувати життя багатьох військовослужбовців мотострілецького полку, мене хотіли тоді подати навіть до списку нагородження Орденом Червоної Зірки.

За якийсь час, в одній із військових частин, зустрів ще одного нашого українця-уманчанина – Шевчука Петра Васильовича з Собківки.

Наш краянин В’ячеслав Крижановський служив на сході Афганістану, поблизу пакистанського кордону,  в провінції Нангархар, де була дислокована 66-а окрема мотострілецька бригада.

Карта на якій червоним кольором виділена провінція  Нангархар,  на сході Афганістану, поблизу пакистанського кордону. До 1947 року це кордон з Британською Індією. В цих місцях проходив службу мешканець Умані В’ячеслав  Юрійович Крижановський.

Ця місцевість у давнину – один із значних центрів буддизму, яку відвідував китайський чернець Фасянь – буддист і мандрівник, перекладач епохи династії Цзінь, перший китайський прочанин. З 399 по 414 рік Фасянь пройшов велику частину внутрішньої та південної Азії. Залишив про свій похід «Записки про західні країни».

В цьому районі в середині 80-х років минулого століття проживала одна з найбільших сикхських та індуських громад Афганістану, там знаходились і їхні святі місця, з деякими представниками цієї громади,  В’ячеславу  Крижановському безпосередньо доводилось зустрічатися і спілкуватися.

Згодом, вже із захопленням значної території країни талібами і початком міжнародної антитерористичної операції на території Афганістану, тут розміщувався укріплений район Тора-Бора(українською – Чорна Печера), де у 2001 році переховувався Усама бен Ладен. Район являв собою лабіринт тунелів, що має глибину до 400 м, з безліччю галерей, сховищ, житлових приміщень і укриттів, бункерів, складів озброєння і боєприпасів. Загальна протяжність тунелів становить понад 25 км.

2014-2015 рік. Київ. Зліва направо – В’ячеслав  Юрійович Крижановський, Геннадій Валентинович Грищенко, Ігор Петрович Смешко, Євген Кирилович Марчук. Фото подароване Уманському краєзнавчому музею В.Ю.Крижановським.

Ми майже нічого не знаємо, ще раз на цьому наголошую, про службу і роботу ще одного нашого земляка  Олега Тодчука,  який, після відвідання Умані, знову з’явився в цій країні, він працював вже в посольстві, до самого, що називається, останнього моменту – повної евакуації державної установи.

Майже щодня, у коридорах і кімнатах будівлі,  бачитиметься з тими людьми, хто захоче виїхати з Афганістану, проситиме притулок в інших країнах. серед найбільш популярних місць обиратимуть колишні терени СНД, включаючи і Україну, а також тих, хто згодом змінить бажання і добереться до Індії.   Сама евакуація, свідком, частково організатором  і учасником якої буде Олег Тодчук, носитиме небезпечний, жахливий і навіть трагічний характер, але, Слава Богу, з щасливою розв’язкою та завершенням місії, до якої він попав в силу тих обставин і того часу.

1988-1989 роки. Місто Кабул. Зовнішній периметр навколо посольства колишнього Радянського Союзу в Афганістані. Відбуваються ремонтно-будівельні роботи по зміцненню периметру, навколишньої території посольства .  На другому плані видно велику і високу огорожу за якою, власне, і знаходився будинковий корпус  посольства. Саме там, вже після виводу військ, залишався і  працював наш земляк з України, з Умані Олег В’ячеславович Тодчук. Фото Сергія Кравцова. Друкується вперше.

До цього посольства прибули представники ще ряду країн, які на той момент не встигли евакуюватися. Очікували літаки, якими мали вилетіти з Афганістану.

Летовище аеропорту знаходилось під постійним обстрілом, в тому числі і артилерійським – з гармат і мінометів бойових груп різних польових командирів, які ще, до всього згаданого,  влаштовували збройні сутички між собою. Про якісь перемовини, переговори годі було й гадати, спроби домовитися не дали ніякої гарантії, довкілля перебувало майже в хаотичному стані.

Один з трьох літаків ІЛ-76, на якому мала вилітати частина людей в один момент був знищений міною із міномета. Це ще сильніше погіршило становище присутніх. Час швидко спливав, важлива була кожна хвилина, кожна секунда. І ось тоді приймається сміливе, але досить ризиковане рішення – всіх розмістити у двох літаках! Це був саме той момент коли говориться англійською мовою – To be, or not to be, that is the question, а в українській – «Пан або пропав!», ось в чому суть питання! Багато хто, можливо, і пам’ятає ті події, так як їх висвітлювали майже всі ЗМІ світу, але дивлячись дома по телевізору новини, за тисячі кілометрів від афганської столиці, мало хто знав, що там далеко, вже після виводу військ з Афганістану, знаходиться наш земляк, уродженець України і мешканець Умані Олег В’ячеславович Тодчук.  Про місце де він знаходиться знали тільки його батьки – знані люди в місті, які все своє життя присвятили суто мирній професії – медицині.

Короткі біографічні дані В’ячеслава Володимировича Тодчука, батька Олега Тодчука, із книги «Мелодії добра. Поезії», Київ-Логос, 2004 рік, яку він подарував Уманському краєзнавчому музею у 2004 році.

Саме Олегу Тодчуку доведеться до самих останніх хвилин залишатися на території посольства, зачиняти його, здавати так би мовити «під ключ», в числі останніх залишати країну, в прямому смислі «пробиватися» до кордону через Мазарі Шаріф.

Після Афганістану Олег В’ячеславович тривалий час працював в Індії, на дипломатичній роботі. Але зміна політичного устрою в колишній спільній державі вносить свої корективи – «не той стає Миргород, Хорол річка не та!». Патріотичні почуття повертають Олега  Тодчука  до України і Умані. За час перебування в місті, на річницю виводу військ з Афганістану, він бере участь у покладанні квітів до пам’ятника загиблим воїнам у цій країні, зустрічається також з учасниками бойових дій.

Рядки поезії з книги В’ячеслава Володимировича Тодчука, батька Олега Тодчука, із книги «Мелодії добра. Поезії», Київ-Логос, 2004 рік, яку він подарував Уманському краєзнавчому музею у 2004 році.

За всю багатовікову історію Уманщини, це був, мабуть, перший, але поки-що, гадаю, не останній випадок, а такі підстави є,  коли наш земляк – Олег Тодчук , з Умані, за освітою військовий перекладач, працював на дипломатичній роботі у посольствах і консульствах на Сході. Спочатку в Афганістані, потів в Індії, у той час у місті Бомбеї,  яке є другим містом у світі за населенням в офіційних межах і є столицею штату Махараштра, що також  є другим за кількістю населення у країні. Бомбей у 1995 році перейменований в Мумбаї. А згодом і університет Бомбея перейменували в Університет Мумбаї.

Назва міста Мумбаї походить від «Мумбая» – імені місцевої індуської богині Мумба Деві. При британському володінні слово змінилося на Бомбей. Колишня назва все ще використовується жителями міста і відомими інститутами, а також популярне на Заході.

Розташування штату Махараштра в Індії (Location of Maharastra in India.). Саме у цих місцях на дипломатичній роботі працював наш земляк з України і Умані Олег В’ячеславович Тодчук.

В Мумбаї розміщені важливі фінансові інститути держави, такі, як Резервний банк Індії, Бомбейська фондова біржа, Національна фондова біржа Індії та корпоративні штаб-квартири багатьох індійських компаній та транснаціональних корпорацій.

В місті також знаходиться відома на весь світ студія Боллівуд  – найбільша кіноіндустрія фільмів мовами гінді і урду.

Як зазначали вітчизняні засоби масової інформації, 21 березня 2015 року Перший національний телеканал розпочав показ картин з українським дубляжем, які очолюють список найкасовіших фільмів Боллівуду і здобули декілька найпрестижніших кінонагород.  Це відбулося згідно Договору про передачу прав на трансляцію сучасної продукції індійського виробництва.

 Договір у грудні 2014 року підписали від індійської сторони — Надзвичайний і Повноважний Посол Індії в Україні Раджив Кумар Чандер та від української — генеральний директор Національної телекомпанії України Зураб Аласанія.

Ворота в Індію у Бомбеї(Мумбаї), Республіка Індія, штат Махараштра. ( The Gateway of India in Mumbai, Republic of India, a State Maharashtra). Саме у цих місцях на дипломатичній роботі працював наш земляк з України і Умані Олег В’ячеславович Тодчук.

Звичайно, що краще і про Індію, і про місто Мумбай, і про культурну спадщину цієї східної країни міг би розповісти безпосередньо той хто там був і працював – українець, уманчанин Олег Тодчук.

Правда, вже згодом, після повернення з Республіки Індії, з вересня 2004 по серпень 2008 року Олег В’ячеславович Тодчук, згідно  ПОСТАНОВИ  КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ  від 1 вересня 2004 року  №  1143 , очолював ще і  керівництво торговельно-економічної місії у складі Посольства України в Королівстві Саудівська Аравія. Але це вже зовсім інша історія! До неї, думаю, ми ще повернемося в недалекому майбутньому і розповімо детальніше.

ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ