до 80-річчя від часу окупації м.Умань в роки Другої світової війни

Людмила Терлецька

завідувач науково-дослідного відділу

Уманського краєзнавчого музею

80 років тому місто Умань, як і більшість території України, опинилося під окупацією нацистської Німеччини  внаслідок стрімкого й руйнівного наступу гітлерівських військ на Радянську Україну.

Вже в кінці липня 1941 року війська 6-ї та 12-ї армії Південно-Західного фронту та 99-ї  Червонопрапорної  стрілецької дивізії, які тримали оборону перед Уманню, змушені були відступити, та на початку серпня 1941 р.  були взяті в оточення, в одне з найбільших пекельних кілець в урочищі «Зелена Брама» (с. Підвисоке, Ново-Архангельського р-ну, Кіровоградської області).

За німецькими даними під Уманню було взято у полон 103 тис. радянських солдатів і офіцерів. Про число вбитих можна лише здогадуватися.

Фото з інтернет ресурсів.

З 1-го серпня  м.Умань було окуповано нацистськими загарбниками. 953 дні  Уманщина перебувала під нацистським гнітом.  

Населення втрачало всі права і перетворювалося в безвільних рабів. Не можна без хвилювання говорити про масові вбивства мирних жителів, невинних людей, про варварські знущання, якими нацисти намагалися зламати волю та залякати. За період окупації нацисти знищили близько 25 тисяч мирних жителів, в тому числі 18 тисяч євреїв, замордували тисячі полонених червоноармійців.

Перша колона військовополонених у супроводі озброєних німецьких солдат з собаками, з’явилася на вулицях міста   12 серпня 1941 р. Уманчани всіляко намагалися підбадьорити, підтримати змучених, знесилених бранців.

Незважаючи на погрози, постріли конвоїрів передавали хліб, воду.

Одним з найбільших таборів України  в місті був пересильний табір під неофіційною назвою «Уманська яма». За німецькими даними  в «ямі» (офіційна назва «Шталаг-349» (Умань)) восени 1941 року знаходилося 74 тисячі військовополонених.

 Це була територія глиняного кар’єру, обнесена по периметру колючим дротом, яка спочатку займала 10 Га, а згодом її  розширили і загальна площа концтабору (а до нього входили: кар’єр, сушарні, приміщення птахорадгоспу, адмінприміщення та трубний і електроцех заводу) перевищувала 15 Га.

«…де була вибрана лише жовта глина, глибина кар’єру була 6-8 метрів, а де черепичну вибрали до «підошви»  – 12-15 метрів, а місцями й глибше.» – згадував інженер-технолог цегельного заводу Володимир Гордійович Дроздов.

Фото з інтернет ресурсів.

Пізніше німецьке командування дозволило приймати продукти для полонених. Як це робили в «Уманській ямі» згадував колишній лейтенант, командир взводу 78 танкового полку 39 танкової дивізії Олександр Іванович Ігнатьєв, пізніше учитель історії з Ульянівського району, Ульянівської області: «Підводу, на якій були різні продукти, зібрані жителями навколишніх сіл, німці підкочували до «ями» і перекидали. Все, що на ній було, падало вниз, змішувалось з землею, голодні люди кидались на їстівне, щоб хоч щось врятувати, але ще більше затоптували».

Протягом кількох тижнів в’язням не давали ні їжі, ні води.

Про факти свавілля, які не можна й уявити розповів в листі з Батумі Мнацакан Йосипович Оганян, боєць 358 гірськострілецького полку 80-ї дивізії 12-ї армії: «Люди вмирали від спраги. В цей час німці поставили наверху біля обриву бочки з водою і почали поливати полонених з відер. В цей час, не знаю звідкіль, хтось приніс драбину. Приладнали її до стіни і люди почали підійматись наверх, щоб добратись до бочки. Але знесилені падали донизу з висоти, збиваючи й тих, що підіймалися за ними. Крики, зойки і стогін тих, що вмирали від спраги і травм, розважали німців, що були наверху і  з реготом спостерігали все це».

Фото з інтернет ресурсів.

Покази командира роти німецької армії Бінгеля, які дані на попередньому слідстві, про табір радянських військовополонених  у м.Умань та умови утримання в ньому розповідають наступне: «Умови в таборі складали враження, що комендант табору капітан Беккер не в змозі організувати цю велику масу людей і прокормити її. Всередині табору малися дві кухні, щоправда, їх неможна було назвати кухнями. На цементі і на камінні були встановлені залізні бочки і в них готувалася їжа для військовополонених. Ці кухні при цілодобовій роботі могли приготувати їжі, приблизно на 2000 чоловік. Звичайне харчування військовополонених було зовсім не достатнє. Денна норма складала один хліб на шість чоловік, який, однак, не можна назвати хлібом. При роздачі гарячої їжі часто виникав безлад, оскільки військовополонені намагались отримати їжу. В такому випадку охорона використовувала  в дії палиці, які були звичайним явищем в таборі.»

Фото в Уманському краєзнавчому музеї.

Босі в’язні „Уманської ями” цілодобово знаходилися під відкритим небом. Д.Д. Самарцев з ескадрону зв’язку 10-ї дивізії згадував, що погода у серпні була примхливою – пекло сонце і люди, стиснуті на дні „ями”, як оселедці в бочці (на цій площі можна було розмістити 6-7 тис. чол.), знемагали від спеки, то цілодобово лив дощ. Глина перетворювалася на в’язке місиво, з якого важко було витягати ногу.

Коли починало темніти, з веж лунали команди всім лягти і не підніматися до ранку. Лягти не було де, сідали на болото, тулились один до одного, аби трішки зігрітися, бо часто зверху ще й дощ поливав. По настилу з людських тіл всю ніч снували снопи світла прожекторів. Якщо охоронці десь помічали постать, що піднялася, відразу ж лунала автоматна черга. Падав мертвим той, хто піднявся, а часто й ті, хто були поряд.

Щоб сховатися від дощу, люди часто вигрібали руками нори у стінах глини, яка намокнувши, часто обвалювалася і хоронила заживо багатьох нещасних.

До „Уманської ями” приганяли для „обезсилювання” голодом полонених з усіх фронтів, у тому числі з-під Сталінграда, Ростова, моряків, що обороняли Севастополь, Керч, Феодосію та інші приморські міста.

В перші дні серпня 1941 року за колючий дріт «Уманської ями» були кинуті і поранені, підібрані на полях недавніх боїв. В ті перші дні в «ямі» поранені вмирали не лише від ран, голоду і спраги, а й від того, що не було чим дихати, бо над кількаметровою заглибиною, як розповідали колишні в’язні, від великого скупчення людей, відсутності елементарних санітарних умов, стояв такий важкий сморід, що й ті, хто не був поранений, втрачали свідомість.

Проти такого нелюдського становища запротестували лікарі, які потрапили  в полон. Група лікарів на чолі з Борисом Михайловичем Маркевичем, котрий до війни, як стверджують ті, хто його знав, працював в Київській залізничній лікарні, через охоронників добились зустрічі з комендантом табору і поставили вимогу винести поранених  з «ями».

Поруч з довоєнним формувальним цехом були сушильні сараї, де цеглу сирець підсушували перед обпалюванням. Їх німці теж обнесли колючим дротом і приблизно в середині серпня сюди з «ями» перемістили важкопоранених, вони лежали прямо на землі. З протилежного боку в зону концтабору були пригороджені колючим дротом і пташники та інші приміщення птахорадгоспу. Тут же лежали поранені, а пізніше, коли їх перевели в лазарети, сюди поселили полонених, яких використовували на роботах в кам’яних кар’єрах.

З перших днів окупації на вулицях Умані і сіл району були розвішені накази, в яких представники «нового порядку» погрожували розстрілом за найменшу допомогу чи укриття колишніх бійців та командирів Червоної Армії. Та люди, ризикуючи життям своїм та своїх близьких, допомагали їм, як могли. Сотні, а може й тисячі вчорашніх бійців вони вирвали з нацистського полону, назвавши їх своїми родичами, братами, чоловіками. В цьому проявився і їх патріотизм, і інтернаціоналізм, бо рятували людей різних національностей, в першу чергу росіян, бо ж їх в складі 6-ї та 12-ї армій було найбільше.

Уманська яма стала місцем нерівної боротьбі двох ідеологій, двох соціальних систем: соціалістичної та нацистської, де останні всіма засобами намагалась зламати моральний дух чи фізично знищити радянських воїнів, загнаних в глибокому яру, проте, успіху не добились. Концтабір став місцем масового опору.

На Уманщині  діяли радянське та національно-патріотичне підпілля, одна із цілей яких була надання матеріальної допомоги радянським військовополоненим, звільнення їх з таборів та лазаретів.