У вас є старенька бабусина хустка, яка зберігає тепло й затишок, але ви не знаєте, яким скарбом володієте?!
Хустка є символом прихильності, любові, вірності, прощання, скорботи, оберегом і важливим ритуальним предметом. Це невід’ємна частина української культурної спадщини. Споконвіку на українських землях хустка була не просто обов’язковим головним убором для заміжніх жінок, а й особливим сакральним предметом, реліквією, що передавалась із покоління в покоління.
Хустки супроводжували людину впродовж усього життя. Їх традиційно використовували, коли народжувалася дитина, а потім на хрестинах. Юнаків на проводах в армію матері обов’язково перев’язували хустками. Вважалося, що ця хустка збереже від усіх негараздів. Коли до дівчини приходили свататися, то вона мала винести судженому хустку на знак згоди, що виходить заміж по любові. На весіллі і донині збереглася традиція три рази покривати цим головним убором наречену, що означає її перехід у статус заміжньої жінки.
У давні ж часи жінки мали хустки, як то кажуть, на всі випадки життя: були святкові хустки, в яких йшли до церкви, і були буденні, в яких працювали у полі чи по господарству. Казали, що коли хустка виглядала багато, то, відповідно, заможною була і родина. Молодиці носили білі або яскраві хустки, старші жінки – темні, а вдови – лише чорні. Хустки також мали різний розмір: маленькі були більш повсякденними, великі одягалися на голову, а на грудях закручувались, щоб було тепло. Наприклад, якщо жінка несла маленьку дитину, то закутувала і її, і себе.
Якими ж були хустки в давнину?
Хустки були білого кольору, в цьому полягає національний характер української хустки. Крім білих хусток жінки покривали голову і білим рушником. Він служив для урочистих подій. Ткали його з тонких ниток, переплітаючи з білою шовковою ниткою. В залежності від товщини ниток і кількості шовку на рушнику свідчило про достаток сім’ї. Молоді жінки прикрашали рушники віночком з чорнобривців.
Орнамент на хустках був переважно геометричний, а у 18-ому столітті увійшов у моду рослинний орнамент – квіти рожі, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів: півників, голубів…
Хустка здавна відігравала якусь магічну роль, вона була оберегом. Тому вона була невід’ємним атрибутом на весільному обряді. У молодого при боці була хустинка, обов’язково червона. Хустка, якою мати водила молодих до хати і виводила із хати під час весілля, мусила бути світлою і ясною – таким буде і життя молодих.
До нині зберігся звичай „покривання” молодої хусткою. Це означало, що вона ніколи вже на вечорниці, до дівчат, не піде, бо вона стає заміжньою жінкою, господинею в домі. Все весілля молоді повинні руки покривати хустинками. Вони не мають права вітатися відкритими руками, щоб ніяке зло не торкалося їхньої сім’ї. Ці хустинки в кінці весілля зав’язувалися одна з одною і з весільним одягом клалися в скриню і зберігалися як оберіг сім’ї.
В українців за часів козаччини існував звичай: кожна дівчина дарувала вишиту хустку своєму нареченому. Хустина символізувала вірне кохання.
А «тернова» хустка, як виявилося, зовсім не від нашого терену. Жив такий собі французький підприємець Гійом Луї Терно у XVIII-XIX столітті. Саме він запровадив виробництво тонкої тканини з вовни, додаючи до неї козячий пух. Так і отримала назву «терно» тканина на честь її винахідника. На хустки з тонкої вовни набивали квіткові або східні (в турецький огірок) принти. Квіткові мотиви наносились виключно за художніми принципами, без апеляції до символіки. Малюнок наносився на тканину за допомогою вибійки. Вибійчані хустки імітували набагато дорожчі перські, індійські шалі, виготовлені вручну за допомогою багатоколірного жакардового ткання або вишиття.
Тернова хустка була не дешевою. Відомо, що в кінці XIX століття вартість хустки рівнялась оплаті 10 робочих днів сільського жителя.
Пік популярності хусток з тканини «Терно», або «тернових» хусток, припав на другу половину XIX століття, тоді їх виробляли на багатьох мануфактурах Західної України, а також завозили з Чехії, Угорщини та Франції. Ось так! А назв багато у цієї хустки. Вовняні хустки мануфактурного виробництва на Україні називали «тернова», «шалянова», «бродська», «багрова хустка», «турпан».
У назвах фабричних хусток часто відображалось місце («брідські», «почаївські», «данилівські») та спосіб («мальованка») виготовлення.
Зав’язати правильно хустку – то дуже нелегка справа
Вікторія Пламадяла
старший науковий співробітник
