Категорії
Без категорії Публікації працівників

«Леся Українка та родина Косачів в Умані»

Володимир Шварцман

заступник директора з наукової роботи

Микола Бажан

«Її мужність, пристрасність борця, її стійкість, її непохитність у біді, – властивості, які вирізняють не лише поезію, а й життя великої Лесі Українки».

25 лютого виповнюється 150 років від дня народження Лесі Українки – відомої української письменниці, поетеси, публіциста, громадської діячки.

Як повідомляє уманський дослідник М. Комарницький, у листах української поетеси в грудні 1898 року, адресованих дядині Драгомановій та матері Олені Косач-Драгомановій, письменниця приїздила до Умані у грудні 1898 року, щоб зустрітися з відомим хірургом – професором Берлінського університету Ернстом Бергманом (першим застосував асептики для лікування інфекційних ран, його праці стали основою для розвитку нейрохірургії)  і порадитися з ним про операцію (вже багато років поетеса боролася з важкою недугою – туберкульозом кісток).  Дослідник впевнений, що вона зупинялася у своїх близьких родичів, тітки Саші, або Олександри Антонівни Косач (в одруженні Шимановська), сестри батька Лесі Українки (Лариса Петрівна Косач – справжнє ім’я поетеси).  Обидва сини Олександри Антонівни, Павло та Антін Шимановські, у 1893-1900 роках навчалися в Уманському училищі землеробства і садівництва.

Із Лесиних листів до дядька Михайла Драгоманова відомо, що вона готувала братів Шимановських до вступу в училище: «…У нас тепер живе тітка Саша з двома хлопцями, і хлопці ті учаться потроху зо мною, готуючись до «земледельческого училища», вони літами однакові з нашою Олесею (14 – 15 літ), і сеє тріо провадить життя досить веселе» (лист від 10 (22) грудня 1892 р. Колодяжне).

«…А я немало мучу тітчиних «хлопців» над німеччиною та іншим «просвещением». Сама ж я тепера почала учитись малювання, а зо мною і Тося…» ( лист від 11 (23) лютого 1893 р., Колодяжне).

  Із листа Лесі до сестри Ольги, датованого 16 (28) липням 1898 року з Гадяча: «…Напиши, як ти застала наших в Умані, коли ви з Тосею вмовилися їхати і які плани Костецького?» (Тося – Антон Борисович Шимановський).

Варто відзначити, що Микола Данилович Костецький – товариш старшого сина О. А. Косач-Шимановської, Павла, випускник Уманського училища землеробства і садівництва 1896 року, а згодом – відомий селекціонер, талановитий садівник, вчений-агроном, товариш М.І. Вавілова.

Із листа до Л. М. Драгоманової від 6 (18) грудня 1898 р.: «…Оце знов писатиму без толку, бо знов спішуся. Сеї ночі виїжджаю екстренно з Києва в Умань, щоб піймати там проф. Бергмана, до якого я збиралась в Берлін. Се щасливий випадок, що Бергман визваний в Умань на операцію, і треба сей випадок ловить. Таким способом завтра буде рішено, чи можна мені робить операцію, чи ні.

Коли ні, то я і не рипатимусь в Берлін, а коли можна і слід, то вже вибиратимусь як треба, знаючи, на який кінець. Дуже я рада, що се так виходить, – може, воно економізує багато грошей, часу і нервної втрати…

В Умані не засиджусь, думаю післязавтра вернутись, бо мама тепер в Колод[яжному], а вернеться тільки перед різдвом…».

Грудень 1898 року був не схожий на теперішній. Тоді Леся дуже промерзла поки добиралася з вокзалу до центру Умані. Грудень У листі до свого друга Михайла Павлика поетеса описує, що небо було холодним, низько обвішаним сірими хмарами, безперервно сипало мокрим, лапатим снігом… Та досвідчений хірург теплим словом зігрів серце поетеси. Він охоче погодився зробити Лесі операцію. «…Здоров’я моє добре, т[о] є[сть] я було трохи простудилась після Умані (тоді капосно було надворі!), захрипла сильно, але то вже минулось, та й взагалі то було пусте; головно, що припадків не було, може, через те, що настрій у мене «повышенный» після розмови з Бергманом. Аж мені самій дивно, що я так уже зовсім не боюсь операції, аже ж у людей якось прийнято боятись таких речей.», – сповіщала Леся свою матір про результати поїздки.  А ще відзначала: «…Може, се я так через те, що сам Бергман не страшний, нема у нього і сотої долі тієї важності, що у наших «світил» (лист від 17 (29) грудня 1898 р., Київ).

Також до Михайла Павлика вона написала: «Я тепер маюся краще. Оце трапилось бачити свого берлінського оператора, він згоджується мене різати, так що тижнів через три я вже буду лежати на операційному столі. Така перспектива мене зовсім не лякає, бо за нею ще є кращі перспективи: не буде туберкул в організмі, значить, одною бідою менше буде.…» ( лист від 17 (29) грудня 1898 р., Київ).

У листі від 11 (23) грудня 1898 року Леся повідомляє дядині про зустріч із лікарем: «Зо мною справа так: Бергман сказав, що операцію треба зробить і щоб я приїздила в Берлін після 7-го января ст. ст. Так я і зроблю. Він казав, що боятись нема чого і що навіть нога подовшає після операції. Значить, all right! Я дуже рада, може, справді скінчиться оцей «безконечник». Мама раніш казала, що хоче теж їхати зо мною в Берлін, певне, і тепер вона рішить так, тільки я ще про се нічого не знаю, її ще нема в Києві і на листи мої ще нема відповіді.…».

А захворіла Леся у десять років. Про причини хвороби згадує її сестра Ольга: «…6 січня 1881 року в Луцьку Леся пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро потому, і від того, як тоді і думали, вона заслабла. У неї так почала боліти нога права, що вона, незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, але плакала від болю». Лікування не дало очікуваного результату. Біль перейшов у руки. Лікарі поставили невтішний діагноз – туберкульоз кісток. Перша дуже складна операція, зроблена восени 1883 року, виявилася невдалою. Рука поетеси на все життя залишилася покаліченою. Для дівчинки, яка змалечку грала на фортепіано, це було трагедією.

Відразу після повернення з Умані до Києва Лариса Петрівна почала збиратися до Німеччини. Розпитувала у знайомих про Берлін, про життя у німецькій столиці, замовила собі нову сукню.

У листі до матері (17 (29) грудня 1898 р., Київ): «…Починаю збирати відомості про Берлін. Кажуть, що там можна устроїтись не дуже дорого. П[ані] Гіберман казала, що операція мусить обійтись рублів у 100 (або й 50), що про ціни лічебниць і клінік вона не знає, а на приватній домівці можна устроїтись з усім утриманням, їдою і пр. рублів на 50 у місяць. Орися, – я оце була сьогодні у неї в гімназії [звідти заходила в клініку, де лежить д-р Левицький, йому вже різали око, але ще невідомо, який скуток], – каже, що її тітка Кістяківська живе в Берліні зовсім не дорожче, ніж жила в Києві. Впрочім, Орися обіщала написати тітці скоро і розпитатись детально, що скільки коштує. Так що можна буде зложити якийсь бюджет».

26 січня 1899 року професор Бергман прооперував хворий суглоб правої ноги 27-річної українки. Операція пройшла успішно. Хвору поетесу в Берліні доглядали по черзі мати і сестра Ольга. На батьківщину вона повернулася майже через півроку, у червні 1899-го. Операція відстрочила смерть Ларисі Петрівні Косач, що дало можливість поетесі написати ще багато талановитих творів.

Останні роки життя Лесі Українки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.

Померла поетеса в грузинському місті Сурамі на 42-му році життя           1 серпня 1913 року в оточенні рідних і друзів.  Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Після смерті здійснилися пророчі слова поетеси: «Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень».

  Леся Українка, 1886 р.
Антон Шимановський
Леся Українка з сестрою Ольгою, Берлін, весна 1899 рік
  Могила Лесі Українки на Байковому кладовищі, Київ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *