Сергій Кравцов
науковий співробітник
Думаю, що не зроблю великої помилки якщо скажу, що серед мешканців Умані я був серед числа тих людей, хто останнім бачився і спілкувався з Ярославом Романовичем Дашкевичем. Під його керівництвом мені пощастило тривалий час, до останніх днів його життя, працювати на посаді асистента кафедри сходознавства філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, завідувачем якої він був з 8 червня 1998 по 25 лютого 2010 роки. Сьогодні кафедра так і називається – сходознавства імені професора Ярослава Дашкевича.
Складний, тернистий був життєвий шлях Ярослава Романовича, але яскравий, такий, який викликає шанування і повагу. Його життя, якщо так можна сказати, складалося з двох різних періодів.
Дашкевич Ярослав Романович – народився у Львові 13 грудня 1926 року у сім’ї відомих українських суспільно-політичних діячів Романа Дашкевича та Олени Степанів. У 1944 році навчався у Львівському медичному інституті (Medizinische Fachkurse). З 1944 по 1949 роки у Львівському державному університеті ім. І.Франка (філологічний факультет, спеціальність українська мова і література), спершу заочне, потім стаціонарне відділення. З 1949 року почав навчатися на заочному відділенні у Нафтовому інституті ім. академіка І.М. Губкіна в Москві (економічний факультет). Але вже 10 грудня цього ж року арештований. У 1950 році, згідно з заочним рішенням Особливої наради при МДБ у Москві, відправлений на десять років до виправно-трудових таборів. Впродовж 1949-1956 років, відбував ув’язнення у в’язниці МДБ у Львові, у в’язниці МВС у Золочеві, в пересильних в’язницях Львова, Києва, Харкова, Петропавловська, пересильному таборі в Карабасі(Кавказ), у виправно-трудових таборах – у спеціальному Піщаному таборі («Песчлаг») в Спаську, у Караганді(Казахстан), знов у Спаську, у Карагандинському таборі («Карлаг») у Спаську.
1 червня 1956 року звільнений з ув’язнення Комісією Верховної Ради СРСР зі зняттям судимості. 28 травня 1995 року реабілітований на підставі Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
ФОТО 1. Дашкевич Ярослав Романович – відомий український історик. З 1990 року директор Львівського відділення Археографічної комісії Академії наук УРСР (згодом – Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України), провідний науковий співробітник Інституту суспільних наук Академії наук України. У 1994 році став дійсним членом (академіком) Української вільної академії наук (США). Професор, завідувач кафедри сходознавства Львівського національного університету (з 1998); провідний науковий співробітник Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України; старший науковий співробітник Інституту Центрально-Східної Європи НАН України. Лауреат Міжнародної премії ім. Антоновичів (США, 1995). Автор більше 1,7 тис. праць у науковій та науково-популярній літературі. Багато разів відвідував Умань та Уманщину.
Його батько Роман Іванович Дашкевич(1892 – 1975 рр.) за часи Української революції 1917-21 років був полковником УНР(згодом генерал-хорунжий в еміграції), Колишній старшина австро-угорської армії став справжнім батьком української артилерії — він не тільки організував артилерію української армії часів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, а й за власні кошти закупив воякам мундири, кріси(ручна вогнепальна зброя) та кулемети. У період Першої світової війни галичани називали «кресами» магазинні неавтоматичні гвинтівки і карабіни.
ФОТО 2. Генерал – хорунжий Роман Іванович Дашкевич з відзнаками Січових Стрільців, 1918 рік. Близький знайомий уманчанки Надії Суровцової у Відні, і на території Австрії.
Мати Ярослава Романовича – Олена-Марія Степанів (1892–1963) — вчена, педагог, суспільно-громадський діяч, в минулому хорунжа Українських січових стрільців (1914—1917), перша у світі жінка-офіцер, чотар Української галицької армії (1918—1919), брала активну участь в польсько-українській війні (1918—1919). 13 січня 1915 року у віденській газеті «Neues Wiener Tagblatt» надрукована стаття та інтерв’ю із відважною першою жінкою-офіцером Оленою Степанів із заголовком «Фройлін Олена Степанів у Відні».
ФОТО 3. Фрагмент статті з австрійської газети «Neues Wiener Tagblatt», за 13 січня 1915 року, та інтерв’ю з Оленою Степанів із заголовком «Фройлін Олена Степанів у Відні».
Працювала на посаді прес-референта преси в Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР та прес-референта Міністерства закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському.
У 1919 році з дипломатичною делегацією відбула до Відня, в Австрію. А в 1920 році вийшла заміж за Романа Івановича Дашкевича.
За час навчання у Віденському університеті(1919–1921), захистила докторську дисертацію німецькою мовою «Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини XIII ст.», після чого повернулася до Львова.
20 грудня 1949 року арештована і відправлена до мордовських таборів. Після семи років ув’язнення, у 1956 році, Олену Іванівну звільнили, за станом здоров’я. Зупинилася у Львові, разом з сином Ярославом Дашкевичем.
Авторка понад 75 праць з географії та економічної географії, спогадів.
Похована на Личаківському цвинтарі у Львові.
ФОТО 4. Олена-Марія Степанів – вчена, педагог, суспільно-громадський діяч, перша у світі жінка-офіцер, університетська приятелька уманчанки Надії Суровцової у Відні, і на території Австрії. Олена Степанів на листівці, Відень, січень 1915 року.
Журналістка Світлана Мартинець в своїй статті «За гроші родини — кріси й мундири», що вийшла в газеті «Україна Молода», за 19 червня 2008 року, повідомляла: «Минулої неділі у соборі Святого Юра у центрі Львова сотні львів’ян прощалися з прахом генерал–хорунжого УНР Романа Дашкевича. Останки генерала артилерії УНР привезли на батьківщину з австрійського містечка Куфштайн через 33 роки після смерті. «За життя батько не міг повернутися на батьківщину. Ми листувалися з ним останні 20 років його життя. Хоча листи були дуже скромні, адже проходили через цензорів, у кожному з них відчувалася любов до України, — згадує син генерала, нині відомий у Львові і поза межами краю історик Ярослав Дашкевич. — Я ріс із двома батьковими світлинами. На першій фотографії — тато на коні посеред Софіївської площі. Ця фотокартка була для мене символом єдності Східної та Західної України».
Друга світлина — весільний знімок Ярославових батьків. Весільним дружбою генерала Дашкевича був полковник Євген Коновалець. Нині син генерала Січових стрільців тішиться, що тато хай запізно, але таки повернувся до милої серцю України. Тепер хоча б зможе його могилку провідати.
Генерала Дашкевича вважають батьком української артилерії. Роман Дашкевич першим зодягнув Січових стрільців у голубі мундири».
ФОТО 5. Архикатедральний собор Святого Юра у Львові.
Відразу вам признаюся, я не ставлю собі за мету писати і розповідати повністю біографію Ярослава Дашкевича і його родини. Єдине знаю – він був справжнім патріотом України! Та і в невеличкій статті не можна передати всю суть весь період його діяльності, боротьби і творчості. А Умань в його житті займала якесь особливе місце!
Ярослав Романович Дашкевич неодноразово приїздив до Умані, про це мені він сам особисто розповідав на кафедрі, досліджував деякі теми з історії нашого міста і краю, відвідував «Софіївку», художній музей(картинну галерею), Меморіальний музей-квартиру Надії Суровцової, Уманський краєзнавчий музей, де йому, до речі, сподобалась діорама «Облога Уманської фортеці турками. 1674 рік», яка, як на його думку, зроблена досить якісно з відображенням майже всіх історичних деталей минулого.
ФОТО 6. Фрагмент діорами «Облога Уманської фортеці турками. 1674 рік». 31 березня 2021 року виповнилося рівно 60-ть років з дня передачі (31 березня 1961 року ) цього твору-експонату Уманському краєзнавчому музею. Діорама виготовлена, на замовлення, в Черкаській художній майстерні. Виконавець – майстер Жураківський. Ціна діорами на той час склала 850 карбованців. Фото Сергія Кравцова.
Історія Уманщини і України з давніх часів тісним чином пов’язана як з Півднем, так і зі Сходом. Події минулого не завжди носили світлі сторінки, а інколи навіть закінчувалися трагічно. Досить влучно про події попередніх століть, «питання Великого кордону» заявив Ярослав Романович Дашкевич в своїй науковій роботі «Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV – XVIII ст.)», що вперше побачила світ в 1991 році – Записки Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Т. 222. Праці історико-філософської секції. Львів, 1991. В якій він наголошує: «Треба дуже шкодувати, що за минулі сто років ми не дуже зрушили з місця. Але, може, настав час, щоб зійти з мертвої точки? Неможливо уявити собі таке становище, при якому історик французької, наприклад, культури не враховував би у своїх дослідженнях всю різноманітність міжетнічних контактів по лінії кордонів з германським, англосаксонським, кельтським та романським – нефранцузькими – світами, не кажучи вже про імпульси, що приходили з інших континентів. Але історик української культури може зі спокійним сумлінням ігнорувати тисячу двісті кілометрів Великого кордону зі Сходом, бо він, цей культуролог, вдивляється лише у два напрями: на Північ і на Захід. Мабуть, пора усвідомити, що існували та існують ще й інші сторони світу – Схід і Південь».
І далі в своїх Остаточних висновках Ярослав Дашкевич підкреслює: «Великий кордон на Україні століттями не лише палахкотів вогнем, але і був зоною етнокультурного обміну. Границі не лише роз’єднували, але й об’єднували народи – в усякому разі, так бувало в минулому».
Умань століттями знаходилась саме на кордоні, на перехресті цих великих шляхів, тому, цитуючи Ярослава Дашкевича, можна з впевненістю сказати – все вищевказане безпосередньо стосується усіх історичних земель Уманщини, усіх тих процесів і подій, які тут відбувалися.
Згадаємо, та ще раз наголосимо на тих подіях, які сталися в кінці минулого року, про що повідомили майже всі засоби масової інформації країни – в архівах Туреччини зберігаються важливі для українських істориків документи!
Згідно повідомлення Міністерства закордонних справ України, українські дипломати віднайшли в Османському архіві унікальні оригінали текстів Брест-Литовського мирного договору (1918) та ратифікаційної грамоти Гетьмана Павла Скоропадського.
ФОТО 7. Українські дипломати віднайшли в Османському архіві унікальні оригінали текстів Брест-Литовського мирного договору (1918) та ратифікаційної грамоти Гетьмана Павла Скоропадського. Фото Міністерства закордонних справ України.
Як зазначалось, Великий Османський архів налічує понад 90 мільйонів документів.
Серед численних паперів, в яких викладена історія, певно, всього людства, можна знайти і величезний пласт україністики – десятки тисяч документів. Над ними працював український вчений Омелян Пріцак.
Також вказується, що всі документи вражають якістю, вишуканим стилем виконання, мистецьким підходом до каліграфії та чітким сургучним відбитком великої державної печатки. Історія України буквально оживає посеред Стамбула – тим паче, Києву в роки великих потрясінь, на жаль, не вдалося зберегти свої власні екземпляри.
В повідомленні також підкреслюється, що українсько-турецька наукова співпраця триватиме, і документи будуть обов’язково більш детально вивчені нашими дослідниками. А паралельно вчені точно знайдуть й інші надважливі відбитки часів, коли не існувало цифрових підписів, а діловодство було мистецтвом.
«Наші дипломати по всьому світу співпрацюють з національними архівами та продовжують відкривати раніше невідомі сторінки української історії і віднаходити ті, які здавались безнадійно втраченими. Особисту подяку міністерство висловлює пану Себахаттін Байраму, заступнику голови Османського архіву», – наголошувалось в повідомленні МЗС України.
Знахідки в Османському архіві минулого року можуть тільки свідчити про вірність тверджень українського науковця, а з часом, гадаю, ми ще багато чого дізнаємося нового і про Умань.
ФОТО 8. Надзвичайний і повноважний посол України в Туреччині Андрій Іванович Сибіга
27 грудня 2020 року Надзвичайний і повноважний посол України в Туреччині Андрій Іванович Сибіга в своєму інтерв’ю кореcпонденту Радіо Свобода, а разом з тим і ведучому програми «Історична Свобода» Дмитру Шурхало заявив: «Тепер про період козаччини. Так, там дуже багато цих документів. Наприклад, я в пошук задавав слово «козак», то мені видало декілька тисяч документів, в яких згадується це слово. Це все треба досліджувати.
Договір султана з гетьманом Дорошенком. І це один із перших документів, в якому йдеться про міжнародну суб’єктність козацької держави».
І як після цього не згадати ще раз Ярослава Дашкевича, його працю «Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV – XVIII ст.)». Сьогодні ще поки що важко уявити кількість документів за кордоном в архівах, які безпосередньо торкаються минулого Уманщини, але вони будуть! Повірте!
Вперше на кафедрі у Львові я побачив книжку Ярослава Романовича «Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури».
Саме в цей момент на кафедрі були присутні ще два видатних українських сходознавці – Ярема Євгенович Полотнюк і Роман Романович Гамада. Смакували – хто чай, хто каву, обговорювали робочі питання, ділились новинами. Ярема Євгенович наспівував навіть іранську пісню перською мовою. Це вже було нове кафедральне приміщення, яке знаходилось поряд з Британською Радою у Львові, попереднє, з якого з’їхали раніше, де я вперше зустрівся очно з Ярославом Романовичем Дашкевичем і, в його присутності, робив свою першу доповідь по Афганістану, розташовувалось на тому ж поверсі, в іншому крилі будівлі і поруч з юридичним факультетом. Двері відчинилися. Увійшов Ярослав Романович. Привіталися, запропонували приєднатися до чаювання. В руках він тримав книгу, яку за мить поклав на стіл і сказав: «Це для кафедри»! Як кажуть в таких випадках – коротко і ясно! На книзі читалось – Ярослав Дашкевич «Постаті». Він присів поруч з Яремою Полотнюком, я ж з Романом Гамадою. Сиділи навпроти. Першим почав перегляд книги Ярема Євгенович.
ФОТО 9. Книжкова обкладинка книги Ярослава Дашкевича «Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури». — Л., 2006; (2-е доповн. Вид. — Л., 2007).
Я знав, що Ярослав Романович майже весь час працює в архівах, що за своє життя він багато подорожував як територією колишнього Радянського Союзу, так і Україною, але я і не здогадувався, що так багато! За час попередніх, цієї, а також наступних розмов вияснилось, що тільки по Львівщині він побував майже в кожному селищі, а в деяких і не один раз. Він не тільки добре знав історію, але і чудово пам’ятав прізвища та імена людей з цих селищ. Це справді вражало!
«Подивіться! Там є про Умань, про Надію Суровцову,- зауважив він, після того як я взяв книгу до рук. – Ви у нас з Умані, а її музей там і знаходиться»…
Відкриваю книгу спогадів Ярослава Дашкевича в розділі «Надія Суровцова. Нотатки з нотаток» читаю: «Минуло одинадцять років з дня смерті Надії Віталіївни, як всі її називали, а мені ще далі важко взятися за перо. Бо Умань, з крученими провулками і невеликими будиночками на них, вуличка з чудернацькою назвою Коммолоді, де мешкала Надія Суровцова, Софіївка, з її ще недоруйнованою красою та чимсь новим, несподіваним за згином кожної стежини, а найбільше довгі дні та довгі вечори, заповнені розмовами – ще живо стоять перед очима. Бо й десятки листів, написаних характерним почерком – та езоповою мовою тамтих часів – лежать невеликим стосом переді мною й перечитувати їх, ой, як не легко, а, тим більше, розкривати їх нехитрий, але своєрідний код.
ФОТО 10. Надія Віталіївна Суровцова — Редактор іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР, перекладач,журналіст, Доктор філософії. Жертва сталінського терору. Після реабілітації й повернення в Україну, у 1957 році, Надія Суровцова залишилася в Умані.
Видимі та невидимі нитки сердечної приязні з’єднували з Надією Суровцовою всіх нас: мою матір, Олену Степанів, університетську (та не лише університетську) приятельку з років спільної віденської еміграції часів після Визвольних змагань 1917-1919 pp.; мого батька, Романа Дашкевича, близького знайомого Надії з цього ж віденського періоду; мою дружину, Людмилу, що довгі дуже важкі й тривожні тижні провела біля ліжка важко хворої 1985 р.
ФОТО 11. Головний корпус Віденського університету, Відень, Австрія. В 1918 році Надія Віталіївна Суровцова у складі дипломатичної місії Директорії УНР виїхала за кордон. Протягом 1919–1925 років мешкала у Відні. Закінчила філософський факультет Віденського університету. Захистила дисертацію «Богдан Хмельницький і ідея української державності», за що їй було присвоєно ступінь доктора філософії.
У мене ж – майже двадцять два роки, 1963-1985, з частими поїздками до Умані (якось намагався пригадати, як довго я мешкав, коли зібрати докупи всі дні, тижні, навіть місяці, у невеличкому будиночку на цій же вул. Коммолоді, 6, – вийшло, що місяців шість-сім, не менше), спільними блуканнями по зелених вуличках з візитами до небагатьох знайомих (тих, які вже не боялися і не цуралися) та розмовами, спогадами, думками – ще й з годинами важких роздумів. А все про те, що було, як є, що буде. Чи надії Надії здійсняться і коли? І чи сподівання, гарні, світлі, про вимріяну вільну Україну переженуть час – чи час пережене надії? Як все закінчиться? Питання залишилися для неї без відповіді. Не судилося. Перегортаючи листи (Надія Суровцова була великим майстром епістолярного жанру, в ньому відбилися її літературні таланти, для яких у 50–60-х pp. вже майже не було виходу назовні, в друк, не рахуючи того, що писалося для себе, для шухляди), нотатки з тамтих часів, я натрапив на те, що записував – уривками, як відповіді на питання, як спроби простежити її дивовижне життя. Ці нотатки допомагають мені тепер реконструювати її життєпис таким, яким вона його бачила немов у трохи поширенішій автобіографії – вже незалежно від завершених раніше (у 1959 p.) спогадів.
ФОТО 12. Надії Віталіївні Суровцовій пощастило відстояти батьківський будинок в Умані, який розташовувався у Нагірному провулку, 4. Пізніше вулиця – Коммолоді, 6, а вже після перейменування – вулиця Воїнів-Інтернаціоналістів, 8(А). Сьогодні тут знаходиться Меморіальний музей-квартира Надії Суровцової де експонуються особисті речі, документи, фотографії, книги з власної бібліотеки, які висвітлюють життєвий шлях відомої громадської діячки часів Української революції.
Мої нотатки (це була продиктована Надією Віталіївною коротенька автобіографія та відповіді на 21 питання складеної мною анкети) виникли в кінці 70-х – і я подаю їх у стислому викладі, не намагаючись докладно зіставляти зі спогадами або іншими джерелами (свідомо залишаючи це завдання пізнішим дослідникам) – і майже не виправляючи помилки (або й перекручення, часом свідомі), що увійшли в писання тих, які були їй справді близькими, та в писання інших, які не те що близькими, але й милими їй не були, але шати милих і близьких одягають залюбки, особливо від 1989 p. починаючи, коли це вже стало безпечним».
25 лютого 2010 року Ярослава Романовича не стало. Інформаційне агентство УНІАН, про цю трагічну новину, повідомляло: «Помер відомий український історик Ярослав Дашкевич.
Сьогодні на 84-му році життя помер відомий український історик, один із засновників Центру досліджень визвольного руху, член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Ярослав Дашкевич.
Про це УНІАН повідомили у прес-центрі музею з посиланням на Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського Національної академії наук України, заступником директора якого був Я.Дашкевич.
Поховають історика на Личаківському цвинтарі у Львові».
Похований Ярослав Романович Дашкевич на 82 полі Личаківського цвинтаря , неподалік від своєї матері Олени Степанів.
ФОТО 13. Меморіальна таблиця на будинку Наукового товариства ім. Шевченка і Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, на вулиці Винниченка, 24 у Львові.
Питання про перебування Ярослава Дашкевича в Умані, а також на території, яка науковцями вважається територією історичної Уманщини, ще мало досліджені. Це потребує більше часу, вивчення біографічних матеріалів, а також спілкування з тими людьми, які безпосередньо зустрічалися і спілкувалися з Ярославом Дашкевичем. В подальшому, при отриманні нових свідчень і новин, обов’язково будемо висвітлювати цю тему на сторінках сайту Уманського краєзнавчого музею.
Фото взято з інтернет ресурсів.