Ірина Мінова
старший науковий співробітник
НВК N 11 в місті Умані – школа з давніми та сучасними традиціями. А старе приміщення школи має ще давнішу історію. У цій, більш ніж столітній будівлі, були: арештний будинок, госпіталь, гімназія, музей, школа, казарма німецьких військових – окупантів і знову – школа. Цей будинок горів у вирі 2 – ї Світової війни, але був відбудований і знову гостинно відчинив двері для школярів та їхніх вчителів – наставників. Зараз в цьому приміщенні знаходиться Уманська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 11 імені М. П. Бажана Уманської міської ради Черкаської області, яка має давні музейні традиції. Національне і патріотичне виховання та використання у навчальній та виховній роботі музейної педагогіки завжди були відзнаками цієї навчально – виховної установи.
Перша освітня установа за адресою вулиця Ломоносова, 5 відкрилась в 1919 році, коли сюди перевели Українську селянську гімназію імені Бориса Грінченка з іншого приміщення по вулиці Садовій, 18. Тоді це була чоловіча класична гімназія, у двох класах якої навчалися 89 учнів, але навчання в ній вже велось українською мовою. Назвавши гімназію на честь Бориса Грінченка, освітяни Умані посмертно вшанували його український дух і подвижницьку працю. Сама ж гімназія відкрилася незадовго перед цим, в листопаді 1917. Тоді ж в приміщенні гімназії по вулиці Садовій заснували історичний музей Уманщини, спочатку у вигляді шкільного гуртка любителів старовини.
Координував роботу по створенню гімназійного музею вчитель історії Петро Петрович Курінний. Першим директором української гімназії був тоді Іван Миколайович Олексієв, якого пізніше каральна машина радянської влади репресує і зашле до Сибіру.
В 1919 році перша в місті українська гімназія змінила своє місце перебування. Завершилась 1 – ша Світова війна, і освітня установа разом з музеєм розмістилась у приміщенні колишнього воєнного госпіталя по вулиці Ломоносова, 5. На той час збірка експонатів і матеріалів музею була вже солідною, велась інвентарна книга. Ідея створення музею в гімназії належала одному з найпопулірніших викладачів – Петру Петровичу Курінному. Не зважаючи на молодість (25 років), викладач історії П. П. Курінний вже мав немалий особистий досвід археологічних та етнографічних досліджень. Син уманського адвоката П.Ф. Курінного, П. П. Курінний народився в Умані. Тут він вчився в чоловічій гімназії, в часи, коли історію і географію в ній викладав відомий діяч музейної справи, історик і мистецтвознавець Данило Щербаківський, який вельми зацікавив юного гімназиста П. Курінного етнографічними та археологічними студіями, і сам організував в чоловічій гімназії музейний гурток. В студентські роки, навчаючись на історико – філологічному факультеті Київського університету імені Святого Володимира, Петро Курінний продовжував брати участь в археологічних експедиціях. Молодий вчитель активно взявся за відродження справи cвого наставника і вчителя уманської гімназії Д. М. Щербаківського, а саме почав координувати роботу відродження краєзнавчого гуртка, залучав до збору старовини гімназистів.
Так, один з учнів П. П. Курінного – О. Грім – згадує про ті часи : ,,У вихідні, а часом і в робочі дні, ми охоче ходили із своїм учителем на розкопки в околиці міста Умані. Побували ми не раз в Білогрудівській дачі, Дмитрушках, Війтівці (тепер Родниківка), в Городецькому, Паланці, Сушківці, Піківці. … Всі експонати, що мали музейну цінність, Петро Петрович приймав і впорядковував, виставляв на вітрини, наскільки дозволяло тісне приміщення”.
Основою новоствореного музею стала також збірка учасників Уманського історичного товариства, що виникло зусиллями почесних громадських діячів у 1913 року. Ось як пише про початок музею і про власну діяльність Петро Петрович Курінний : “Витратою своїх обмежених коштів, персональними знайомствами, допомогою і пожертвами декого із старих і нових співробітників, власними розкопками вдалося скласти станом на 1919 рік збірку предметів старовини, що сягала до 1000 номерів, які по роду пам’яток розпадались так : археологічний відділ – 300, церковний – 42, історичний – 131, етнографічний – 180, нумізматичний – 327”. Отже, протягом 1913–1919 рр. молодим істориком була закладена основа сучасного фондового зібрання музею, що складалась із 5 відділів. Тут, в гімназії, вперше збірка була використана для ілюстрації при навчанні історії і принесла величезну користь. “Діти, зрозумівши вагу зібрання пам’яток старовини і народної творчості, енергійно взялися провадити зібрання їх. В короткий час було зібрано 800 вишиванок, більше 800 пісень, колядок, щедрівок, не рахуючи вже писанок, різних дрібних речей, археологічного та етнографічного побуту та старовинних грошей. Тяжко висловити те глибоке захоплення, яким діти зустрічали кожне нове придбання музею та гордість доватора, якого річ була прийнята до музею”. – пише він у своїй статті “Покажчик уманського музею”.
Як свідчать щоденники його батька Петра Федоровича Курінного Петро Петрович Курінний, багато сил віддавав створенню музею, бо вважав, ,,…що збереження духовної спадщини і пам’яті про минуле українського народу було, на його думку, запорукою існування нації, її майбутнього. Через пресу він звертався до свідомих українців: ,,Фотографуйте все, на чому видно прояви життя українського народу, записуйте пісні, колядки, щедрівки, казки, збирайте старовину”. Зокрема, за його ініціативою було організовано збір коштів на облаштування експозиції, а у 1918 р. археолог склав ,,Покажчик Історичного музею Уманщини в році 18-му”, який досі залишається одним з найцінніших джерел для вивчення історії створення Уманського краєзнавчого музею. Саме Петро Петрович у 1918 році розпочав вести і першу інвентарну книгу. На щастя, ця книга збереглася в фондах Уманського краєзнавчого музею. Записи в цій книзі, зроблені рукою Петра Курінного та наступного завідувача музею Бориса Безвенглінського, які самі й проводили розкопки, мають важливе документуюче значення .
Завдяки старанням Історичного товариства, уманської громадськості у 1923 р. для музею було виділене окреме приміщення, в якому він знаходиться до сьогодні, а в 1924 році установі було надано статус державної та нову назву – Окружний соціально-історичний музей Уманщини.
Отже, завдяки П. П. Курінному та за участі інших викладачів та учнів української гімназії, а також представників уманської громади, які постійно постійно поповнювали фондові експонати було створено Уманський краєзнавчий музей, який функціонує і донині.
В 1920 році навчальний заклад, що існував на вулиці Ломоносова, перейменували у семирічну трудову школу, яка функціонувала до початку 2 – ї Світової війни. Широкомасштабна наукова і громадська діяльність П.П. Курінного була помічена і за рекомендацією О. Новицького та М. Біляшівського у 1924 р. він був викликаний до Києва для подальшої музейної роботи. Петру Петровичу Курінному пізніше судилось стати видатним істориком, археологом, музеєтворцем, і засновником не тільки Уманського краєзнавчого музею, а й Музейного Містечка Києво – Печерської лаври. Цікаво знати, що в українській гімназії навчались майбутній видатний письменник і громадський діяч Микола Бажан та майбутній генерал, Герой України, Кузьма Дерев’янко, які, між іншим, були ровесниками, і, можливо, – однокласниками. В жовтні 1985 року школі присвоєно звання М. П. Бажана і відкрито Музей поета. А 15 лютого 1990 року було відкрито Музей Олександра Захаревського, випускника школи 1979 р., який загинув в Афганістані, (наказ № 23 від 10.02.1990 р. «Про відкриття шкільного музею Олександра Захаревського»).
Отже, музейні традиції та патріотичне виховання в школі продовжуються.
Джерело: Брошюра П. Курінного ,,Покажчик історичного музею Уманщини в році 18-му”, видана в Умані у 1919 р.
