Відомо, що історія кожної мови тісно пов’язана з історією її народу.

Відповідно, виникнення української літературної мови основним чином базується на історії українського народу. Тривалий час мовознавці визначають нові версії щодо цього і виявляються спірними теорії розвитку української мови.

 Період Київської Русі – Х-ХІІІ ст. визначається початком формування української літературної мови та народності.

Згідно з історичними даними, роль літературної мови цього періоду виконувала старослов’янська мова, що є предком сучасної української мови. В цей період уже створювались літературні тексти високого стилю.

Під час панування Литви та Польщі ХІV – ХVII cт. на території південно-західних земель Русі староукраїнська мова піддалась впливу народно-розмовного лексикону, офіційною залишалась руська мова як в усному, так і писемному мовленні, маючи елементи української мови в своєму складі.

Цей період також відзначився формуванням української народності, відповідно, посилюється роль української мови, як національної ознаки, яка проявляється в діловій мові, літописах, листуваннях тощо.

Період ХVII – XVIII ст. відбувається активний розвиток української писемності (ліричні, бурлескні вірші, козацькі літописи, історична проза, ділові документи), але становище різко змінилося під впливом історичних подій – перебування під владою Російської імперії (др. пол. XVIII ст.), коли офіційною мовою визнається російська. Незважаючи на заборони, українська мова продовжувала розвиватись:  друком вийшла «Енеїда» І. Котляревського, що стає початком нової української літературної мови. Творчість його послідовників П. Гулака-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко сприяла підтриманню та збагаченню норм в новій літературній мові.

Визначною подією ХІХ – ХХ ст. є поява «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, який ввів нові мовні засоби (лексичні, граматичні, синтаксичні ), зробивши їх нормою для української літературної мови. Відбувається розширення сфер використання української літературної мови на Східній та Західній Україні, не тільки в творах письменників, а й освітніх закладах.

У першій половині XIX століття посилились процеси зростання національної самосвідомості народів Східної Європи, зокрема у формі підвищеного інтересу місцевої інтелігенції до народної мови та фольклору. З часом до ідей просвітництва додалася ідея національної самосвідомості та незалежності. В Києві, Петербурзі, Південно-Західній Україні з’явились численні гуртки і групи, які видавали власну періодику, підтримуючи українську національну ідею і, деякі з них, ставлячи сепаратистські цілі. Це протирічило офіційній державотворчій концепції Російської імперії про триєдиний російський народ як єдиної спільноти великоросів, малоросів і білорусів.

Тим не менш в 1861 році в Росії було прийняте рішення запровадити початкову освіту (два роки) на мовах неросійських меншин, зокрема українською. Українською, або як було прийнято тоді називати, малоросійською друкувались підручники для початкових шкіл, а також художня і просвітницька література. Однак з початком Польського повстання 1863 року царський уряд змінив ставлення до українського просвітницького руху, як до сепаратистського вцілому, остерігаючись, зокрема, поширення ідеї «трилистника» — створення єдиної держави на території Польщі, Литви і Західної України.

З метою вжиття заходів адміністративного характеру проти груп українофілів, дії яких вважалися небезпечними як в соціальному, так і в політичному плані, 30 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв спрямував у Київський, Московський і Петербурзький цензурні комітети секретний припис про призупинення друкування малоросійською літератури релігійної, навчальної та призначеної для початкового читання; до друку дозволялися «тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красної літератури».

Передбачалось, що дія Валуєвського циркуляру буде обмежено виключно періодом польського повстання, однак на практиці він діяв і у подальші роки. У серпні 1875 року за ініціативою начальника III Охоронного відділу департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Росії Олександра Потапова була створена Особлива комісія для вивчення питання українофільської діяльності, особливо перекладів і друкування підручників та молитовників малоросійською мовою. Висновки Комісії були підписані імператором Олександром II 30 травня 1876 року під час його перебування в німецькому місті Бад-Емс (звідки й назва указу).

За Емським указом заборонялось викладати українською мовою в початкових школах, друкувати будь-які книги українською, друкувати ноти з українськими текстами, влаштовувати концерти з українськими піснями, ставити українські театральні вистави, без спеціального дозволу ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги написані українською, видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов (за винятком певних художніх та історичних творів), використовувати українську орфографію. Місцевій адміністрації також наказувалось вилучити із шкільних бібліотек книжки українською і створити списки вузівських викладачів-українофілів, яких вимагалося перевести на роботу у Росію, натомість в Україні замінивши на російських.

У 1881 році було знято ряд обмежень на друк художньої літератури та театральну діяльність, однак Емський указ ніколи так і не був відмінений офіційно. Його дія була фактично скасована лише Маніфестом 1905 року царя Миколи II про «дарування» населенню громадянських прав і свобод, — на підставі доповіді комісії Академії наук Росії «Про скасування утисків малоросійського друкованого слова».

За радянських часів змінюється та збагачується мова через істотні зміни в житті народу, серед якого значно поширюється, зокрема, утворюючи нові лексичні одиниці та граматичні норми, незважаючи на утиски з боку влади цього періоду на території України. З 28 червня 1996 року українська мова нарешті набуває статусу державної мови України.

Пройшовши, можна сказати, досить складні етапи формування, українська мова здобула статус офіційної і на сьогоднішній день вважається одним із найважливіших національних надбань українців, продовжуючи змінюватись та збагачуватись прийдешніми поколіннями українського народу.

Вікторія Пламадяла

старший науковий співробітник